Дві Іоланти

Зізнаюся, що я щиро люблю останню оперу Чайковського, яку вважаю одним із найсвітліших і найчарівніших творів жанру. На жаль, у Дніпрі ця вистава ніколи не могла похизуватися особливою популярністю. 

Досі мені щастило, бо і добре знайома дніпровська і відвідана київська "Іоланта" постановки цілком традиційні. Карантин дав мені нагоду познайомитися із харківським і пітерським більш сучасним прочитанням цієї опери. У Харкові зі старої доброї казки про лицарські часи (облишимо зараз глибокий філософський зміст твору) хоч і зробили щось футуристичне, але принаймні зберегли світлу атмосферу, а в Маріїнському театрі перетворили оперу на якийсь чорно-білий і дуже депресивний театр абсурду. Як влучно висловився один із коментаторів в мережі, з усіх персонажів тут найбільше поталанило Раулю, який помер і уник рук режисера. Не хотіла б я опинитися на місці цієї Іоланти, щоб прозріти і побачити навколо цей жах.

Все ж таки мені особисто значно симпатичніша харківська  постановка. Попри дивакуваті костюми, фантастичний антураж і комп'ютерну графіку космічних снів Іоланти, вистава все ж таки зберігає просвітлену атмосферу опери Чайковського, не руйнує логіку сюжету, не знищує зворушливу і чарівну казку.

Від пітерського прочитання можна впасти в депресію. Бо оточення сліпої героїні нагадує  похмуру і стерильну психіатричну лікарню, а не прекрасний сад, про який йдеться у лібретто. А оскільки решта персонажів (від тексту ж нікуди дітись) бачить саме райський куточок, починає здаватися, що всі герої цього графічного чорно-білого абсурду  погано грають невідомо для чого придуманту виставу. Під хор "Вот тебе лютики" замість квітів на сцену виносять миску й миють героїні ноги, а потім на сцену вивалюється розвесела парочка лицарів з лижами в руках і з краватками-метеликами на шиї і, сьорбаючи з однієї фляжки, починає ділитися поглядами на життя й кохання... Ну, мусить же цей абсурд мати якесь логічне пояснення, окрім того, що вся постановочна команда разом втратила здоровий глузд. Щиро шкода Іоланту, вбрану в дивне, але чимось зворушливе поєднання картатої спіднички й кофтинки в горошок... Їй обіцяли світло, красу й гармонію, а побачити доведеться таку реальність... Щоправда, іншої вона і не знає, тому сприйме цей потворний світ як належне. Жодної трагедії, усі щасливі, що взагалі-то рідкість для оперних сюжетів. От тільки світла і мудра казка кудись зникла.

Я навмисно уникаю порівнянь за рівнем виконання й оформлення вистав. По-перше, стартові можливості двох театрів абсолютно не співставні. По-друге, нам показують запис. І я можу лише здогадуватися, скільки над ним чаклували звуко- і відеооператори і режисери. По-третє, мої технічні можливості часто не дають побачити справді якісну і цілісну картину. 

За підсумком цих двох переглядів можу сказати одне. В які шати не виряди персонажів, в який фантастичний чи абсурдний світ не перенось дію, а геніальна музика долає всі виверти режисерської фантазії. І високий гуманістичний зміст твору проривається крізь усі ці штучні алегорії і нагромадження і все одно глибоко зворушує. Але чому глядач, замість того, щоб насолоджуватися музикою, мусить розгадувати ці режисерські ребуси?

До того ж: завдяки нескінченним режисерським експериментам з перенесенням дії, костюмами тощо більшість публіки, сприйняття якої й без того вже викривлене під впливом всіх  фентезі і голівудських екранізацій, уже зовсім заплуталася в історичних епохах і стилях. Інколи здається, що і в головах постановників теж уже суцільна каша...