Як відомо, О. Бородін так і не завершив за життя свою оперу "Князь Ігор". Тому твір цей, як більшість опер, яким так само не пощастило з остаточною авторською партитурою (згадати хоча б "Бориса Годунова" і "Турандот"), дописували й редагували всі охочі.
В Україні "Князя Ігоря" нині мають в репертуарі Дніпро, Одеса і Харків. Харківську та Одеську постановки я, на жаль, ще не бачила. Дніпровська ж вистава, хоч і рідко з'являється в афіші, має вже понад 45-річну історію і є справжньою гордістю театру. На жаль, з нашої постановки повністю вилучено цілий половецький акт з втечею князя Ігоря, розв'язкою любовної лінії Кончаківни та княжича Володимира, а фінал опери практично повторює пролог. Я, звісно, знаю ці сцени по аудіозапису опери у виконанні артистів Большого.
Купюри - це справжнє зло сучасного оперного театру, що завжди викликає в мене справедливе роздратування. Адже глядача не лише за примхою постановників позбавляють можливості чути прекрасну музику (чого варта хоча б кабалетта «Oh mio rimorso! Oh infamia!» з "Травіати"), але й, часом непоправно, руйнують цілісність сприйняття сюжету.
І от під час карантину мені випала нагода познайомитися з пермською версією "Князя Ігоря", яка певною мірою стала викликом моїм стереотипам сприйняття цієї опери. Як стверджує сайт театру, постановка наближена до вистави Маріїнського театру 1890 року.
З прологом все обійшлося більш-менш гладко. Трохи здивували гудзики на костюмах, дратував головний убір Ярославни, що робив її подібною до статуї Свободи. Але то таке, художник так бачить... Не звикати...
Справжньою несподіванкою стало те, що у другій картині, замість звичного розгулу у дворі князя Галицького, перед моїми очима раптом постав половецький стан, куди саме привели полонених русичів. Половчанки за наказом Кончаківни напоїли їх водою. І в процесі цього акту милосердя на перший план раптом вийшла зазвичай другорядна любовна лінія. Постановник так детально і ретельно розробляє найменші нюанси зародження взаємного почуття між молодими людьми, користуючись виразними засобами драматичного театру, оскільки текстом лібретто ці деталі не передбачені, що мимоволі (а може й навмисно) відволікає увагу глядача від головного героя. Князь Ігор же в цей час співає довжелезну і досить монотонну патетично-повчальну арію, такий собі монолог-роздум з аналізом своєї воєнної невдачі та методичними рекомендаціями іншим князям. Досі я цієї арії жодного разу не чула і, як на мене, небагато втратила. Бо куди цікавіше було спостерігати за безмовними взаємними залицяннями Кончаківни й Володимира. Далі на сцені з'являється і співає свою знамениту арію Кончак і розпочинаються половецькі пляски.
Зазначу, що розгул і сцени з князем Галицьким теж були, у наступній картині. Нікуди не поділася і моя улюблена сцена Ярославни з боярами. Просто в цій редакції опери змінено звичний для мене порядок дії і є дві половецькі картини. В другу постановники помістили любовний дует Кончаківни і Володимира, і загальновідому арію князя Ігоря, сцену з Овлуром, втечу князя і вже згадувану мною розв'язку роману Кончаківни та княжича Володимира, яка так і залишилася таємницею для більшості глядачів у нас у Дніпрі.
У фінальних сценах мою увагу привернув лише хор знедолених жертв половецьких набігів, якого теж немає в нашій постановці .
В цілому ж пермська трактовка "Князя Ігоря" здалася менш пафосною й героїчною, ніж наша вистава. Патріотизм, пафос, героїзм і уроки історії, звісно, велика річ. Але тут поряд з ними на перший план виходять і спільні для всіх історичних епох прості і всім зрозумілі кохання, співчуття, страждання. І мені було цікаво по-іншому поглянути на знайомий сюжет.
В Україні "Князя Ігоря" нині мають в репертуарі Дніпро, Одеса і Харків. Харківську та Одеську постановки я, на жаль, ще не бачила. Дніпровська ж вистава, хоч і рідко з'являється в афіші, має вже понад 45-річну історію і є справжньою гордістю театру. На жаль, з нашої постановки повністю вилучено цілий половецький акт з втечею князя Ігоря, розв'язкою любовної лінії Кончаківни та княжича Володимира, а фінал опери практично повторює пролог. Я, звісно, знаю ці сцени по аудіозапису опери у виконанні артистів Большого.
Купюри - це справжнє зло сучасного оперного театру, що завжди викликає в мене справедливе роздратування. Адже глядача не лише за примхою постановників позбавляють можливості чути прекрасну музику (чого варта хоча б кабалетта «Oh mio rimorso! Oh infamia!» з "Травіати"), але й, часом непоправно, руйнують цілісність сприйняття сюжету.
І от під час карантину мені випала нагода познайомитися з пермською версією "Князя Ігоря", яка певною мірою стала викликом моїм стереотипам сприйняття цієї опери. Як стверджує сайт театру, постановка наближена до вистави Маріїнського театру 1890 року.
З прологом все обійшлося більш-менш гладко. Трохи здивували гудзики на костюмах, дратував головний убір Ярославни, що робив її подібною до статуї Свободи. Але то таке, художник так бачить... Не звикати...
Справжньою несподіванкою стало те, що у другій картині, замість звичного розгулу у дворі князя Галицького, перед моїми очима раптом постав половецький стан, куди саме привели полонених русичів. Половчанки за наказом Кончаківни напоїли їх водою. І в процесі цього акту милосердя на перший план раптом вийшла зазвичай другорядна любовна лінія. Постановник так детально і ретельно розробляє найменші нюанси зародження взаємного почуття між молодими людьми, користуючись виразними засобами драматичного театру, оскільки текстом лібретто ці деталі не передбачені, що мимоволі (а може й навмисно) відволікає увагу глядача від головного героя. Князь Ігор же в цей час співає довжелезну і досить монотонну патетично-повчальну арію, такий собі монолог-роздум з аналізом своєї воєнної невдачі та методичними рекомендаціями іншим князям. Досі я цієї арії жодного разу не чула і, як на мене, небагато втратила. Бо куди цікавіше було спостерігати за безмовними взаємними залицяннями Кончаківни й Володимира. Далі на сцені з'являється і співає свою знамениту арію Кончак і розпочинаються половецькі пляски.
Зазначу, що розгул і сцени з князем Галицьким теж були, у наступній картині. Нікуди не поділася і моя улюблена сцена Ярославни з боярами. Просто в цій редакції опери змінено звичний для мене порядок дії і є дві половецькі картини. В другу постановники помістили любовний дует Кончаківни і Володимира, і загальновідому арію князя Ігоря, сцену з Овлуром, втечу князя і вже згадувану мною розв'язку роману Кончаківни та княжича Володимира, яка так і залишилася таємницею для більшості глядачів у нас у Дніпрі.
У фінальних сценах мою увагу привернув лише хор знедолених жертв половецьких набігів, якого теж немає в нашій постановці .
В цілому ж пермська трактовка "Князя Ігоря" здалася менш пафосною й героїчною, ніж наша вистава. Патріотизм, пафос, героїзм і уроки історії, звісно, велика річ. Але тут поряд з ними на перший план виходять і спільні для всіх історичних епох прості і всім зрозумілі кохання, співчуття, страждання. І мені було цікаво по-іншому поглянути на знайомий сюжет.
Немає коментарів:
Дописати коментар