Вміння вчасно спинитися. Обборкати крила власному натхненню, відмовитися від зайвого, щоб не зіпсувати справді цікаву ідею. Банальне почуття міри. Як же це важливо, щоб створити хорошу виставу...
Такі невеселі думки снувалися в моїй голові під час перегляду трансляції "Травіати" з Маріїнського театру. Я багато свого часу чула про цю постановку з декораціями у вигляді велетенської каруселі, але побачити запис довелося тільки зараз. Просто зазвичай в сезон я переглядаю в основному улюблені записи вистав. Перевірені, які точно дадуть мені позитивні емоції. А оскільки колекція в мене чималенька, то на пошук нових фаворитів просто бракує часу. До того ж, витративши купу нервів на черговий режисерський шедевр, я потім хочу чимось потішити душу. Але потрапивши разом з усім театральним світом на карантин, я змінила підхід і активно дивлюся трансляції.
Сама ідея перетворення сценічного простору на велетенську карусель мені дуже сподобалася. Одразу виникає асоціативний ряд. Колесо фортуни, круговерть життя, замкнене коло... А найголовніше, цей прийом дає практично недосяжну для оперної вистави можливість майже кінематографічної зміни планів, надзвичайну динамічність і відчуття реалістичності сценічного дійства. І якби в такому оригінальному постановочному рішенні переді мною постала цілком традиційна "Травіата", я була б у захваті від цієї режисури. Але... Вчергове доводиться журитися, що гарну ідею загубила надмірна креативність. Гіпертрофована увага до несуттєвих для сюжету деталей. Бажання за всяку ціну епатувати і здивувати публіку. На щастя, цього разу ціною не стала сама опера. Бо це занадто дорога плата за режисерську самореалізацію. Ця вистава мала шанс стати відкриттям, якби її авторам вистачило снаги вчасно спинитися.
Можливо, що із глядацької зали все сприймається інакше. Але коли оператор відеозйомки вихоплює крупним планом артистів, що курять і навіть нюхають, Віолетту, що п'є прямо із пляшки, і решту епатажно-пікантних деталей (в третій дії дійшло навіть до вульгарного мордобою між Альфредом і бароном), я починаю сумніватися, чи ту трансляцію я ввімкнула. Чи не натрапила часом замість опери на дешевий серіал. Бо хіба "Травіата" - це про те, які звичаї панували серед паризьких куртизанок, про пиятику і розпусту? Навіщо такі дивні акценти? Що вони дають для розкриття сюжету?
Не знаю, кому першому спало на думку поєднувати традиційні чоловічі костюми ХІХ століття з жіночим вбранням з асортименту сучасних весільних салонів, але виглядає такий мікс як мінімум дивакувато. Я такі сукні, як у першій і третій дії цієї вистави, щодня бачу в вітринах вже згаданих салонів і мені зовсім не цікаво дивитися на них ще й на сцені. Тим більше, що в інтер'єрах, які дозволила створити мобільна модель сцени, набагато доречнішими були б автентичні костюми. Пишні бальні сукні з кринолінами... Я розумію, що більшість глядачів не знається на історії моди. Але ж хужожник-модельєр, який "одягає" вистави в такому театрі, мусить мати почуття стилю і елементарні фахові знання... У другій дії мені катастрофічно бракувало... рукавів на сукні Віолетти... Ці неіснуючі рукави ніби стали уособленням всіх безглуздь постановки...
А в третій дії всього було настільки забагато, що я ледь не припинила перегляд. Ах, як хочеться спитати тих, хто це все понавигадував, чому вони вирішили, що в Маріїнку на "Травіату" йдуть, щоб побачити повітряних гімнастів, відеопроекції і решту кунштюків? Мені завжди здавалося, що поціновувачі циркових трюків, стриптизу, лазерних шоу і боїв без правил ходять до інших закладів... Для чого все це дороговартісне шоу, це штучне зміщення акцентів в опері з особистісної трагедії, з конфлікту світоглядів на строкате шоу й вульгарний натуралізм?
На щастя, в фіналі у постановників нарешті вичерпався запас креативу, і Віолетта спокійно і природно померла у власному ліжку. Без екзальтованої біганини, істерії, символічних жестів, несамовитого качання по підлозі... Просто, зворушливо, і дуже проникливо. І цей фінал таки врятував виставу.
Зараз багато говорять про кризу оперного жанру. Кризу, яку, як на мене, створили перш за все постановники. Таке враження, що у більшості з них якийсь глибокий комплекс неповноцінності через те, що доводиться працювати з таким старомодним, знову ж таки, на їхній прогляд, жанром. Інакше я ніяк не можу пояснити цю манію осучаснення сюжетів, це прагнення неодмінно зробити з опери вульгарне шоу. Щоправда, під геніальну музику, яка все терпить і все рятує... Ну хочеться ставити, скажімо, про тоталітарний режим, то шукайте відповідний матеріал, не треба вкотре перелицьовувати "Тоску", хочете робити сучасне шоу - міняйте жанр, все просто... Так ні, всі лізуть в оперу, чи то реалізуватися в елітарному жанрі, чи то його демократизувати... Окуліст чомусь не береться різати апендицит, хоча теж лікар... Зате драматичні режисери, кінематографісти, шоумени навипередки пнуться робити оперу. Навіть коли не знають ані історії, ані специфіки цього жанру...
На щастя, влади над музикою новоявлені вершителі долі оперного жанру поки що не мають... І саме завдяки цьому, здається, опера має шанс вирватися живою з чіпких і незграбних режисерських рук...
Сама ідея перетворення сценічного простору на велетенську карусель мені дуже сподобалася. Одразу виникає асоціативний ряд. Колесо фортуни, круговерть життя, замкнене коло... А найголовніше, цей прийом дає практично недосяжну для оперної вистави можливість майже кінематографічної зміни планів, надзвичайну динамічність і відчуття реалістичності сценічного дійства. І якби в такому оригінальному постановочному рішенні переді мною постала цілком традиційна "Травіата", я була б у захваті від цієї режисури. Але... Вчергове доводиться журитися, що гарну ідею загубила надмірна креативність. Гіпертрофована увага до несуттєвих для сюжету деталей. Бажання за всяку ціну епатувати і здивувати публіку. На щастя, цього разу ціною не стала сама опера. Бо це занадто дорога плата за режисерську самореалізацію. Ця вистава мала шанс стати відкриттям, якби її авторам вистачило снаги вчасно спинитися.
Можливо, що із глядацької зали все сприймається інакше. Але коли оператор відеозйомки вихоплює крупним планом артистів, що курять і навіть нюхають, Віолетту, що п'є прямо із пляшки, і решту епатажно-пікантних деталей (в третій дії дійшло навіть до вульгарного мордобою між Альфредом і бароном), я починаю сумніватися, чи ту трансляцію я ввімкнула. Чи не натрапила часом замість опери на дешевий серіал. Бо хіба "Травіата" - це про те, які звичаї панували серед паризьких куртизанок, про пиятику і розпусту? Навіщо такі дивні акценти? Що вони дають для розкриття сюжету?
Не знаю, кому першому спало на думку поєднувати традиційні чоловічі костюми ХІХ століття з жіночим вбранням з асортименту сучасних весільних салонів, але виглядає такий мікс як мінімум дивакувато. Я такі сукні, як у першій і третій дії цієї вистави, щодня бачу в вітринах вже згаданих салонів і мені зовсім не цікаво дивитися на них ще й на сцені. Тим більше, що в інтер'єрах, які дозволила створити мобільна модель сцени, набагато доречнішими були б автентичні костюми. Пишні бальні сукні з кринолінами... Я розумію, що більшість глядачів не знається на історії моди. Але ж хужожник-модельєр, який "одягає" вистави в такому театрі, мусить мати почуття стилю і елементарні фахові знання... У другій дії мені катастрофічно бракувало... рукавів на сукні Віолетти... Ці неіснуючі рукави ніби стали уособленням всіх безглуздь постановки...
А в третій дії всього було настільки забагато, що я ледь не припинила перегляд. Ах, як хочеться спитати тих, хто це все понавигадував, чому вони вирішили, що в Маріїнку на "Травіату" йдуть, щоб побачити повітряних гімнастів, відеопроекції і решту кунштюків? Мені завжди здавалося, що поціновувачі циркових трюків, стриптизу, лазерних шоу і боїв без правил ходять до інших закладів... Для чого все це дороговартісне шоу, це штучне зміщення акцентів в опері з особистісної трагедії, з конфлікту світоглядів на строкате шоу й вульгарний натуралізм?
На щастя, в фіналі у постановників нарешті вичерпався запас креативу, і Віолетта спокійно і природно померла у власному ліжку. Без екзальтованої біганини, істерії, символічних жестів, несамовитого качання по підлозі... Просто, зворушливо, і дуже проникливо. І цей фінал таки врятував виставу.
Зараз багато говорять про кризу оперного жанру. Кризу, яку, як на мене, створили перш за все постановники. Таке враження, що у більшості з них якийсь глибокий комплекс неповноцінності через те, що доводиться працювати з таким старомодним, знову ж таки, на їхній прогляд, жанром. Інакше я ніяк не можу пояснити цю манію осучаснення сюжетів, це прагнення неодмінно зробити з опери вульгарне шоу. Щоправда, під геніальну музику, яка все терпить і все рятує... Ну хочеться ставити, скажімо, про тоталітарний режим, то шукайте відповідний матеріал, не треба вкотре перелицьовувати "Тоску", хочете робити сучасне шоу - міняйте жанр, все просто... Так ні, всі лізуть в оперу, чи то реалізуватися в елітарному жанрі, чи то його демократизувати... Окуліст чомусь не береться різати апендицит, хоча теж лікар... Зате драматичні режисери, кінематографісти, шоумени навипередки пнуться робити оперу. Навіть коли не знають ані історії, ані специфіки цього жанру...
На щастя, влади над музикою новоявлені вершителі долі оперного жанру поки що не мають... І саме завдяки цьому, здається, опера має шанс вирватися живою з чіпких і незграбних режисерських рук...
Немає коментарів:
Дописати коментар