Перші карантинні театральні враження

Наразі йдеться не стільки про вистави, скільки про саму можливість відвідувати театри. Про те, як змінилися правила поведінки в глядацьких залах.

Перша прикрість - заклади культури, що зазнали значних фінансових втрат під час вимушеного простою, а зараз, відновлюючи свою діяльність, вимушені мінімум вдвічі зменшити заповнюваність залів, щоб дотриматись карантинних вимог, піднімають ціни на квитки. А це відчутно б'є по кишені перш за все постійних глядачів. До того ж, про квитки тепер треба думати заздалегідь, бо місць стало значно менше... А купувати кота в мішку, бо, зокрема, улюблена моя Дніпроопера досі не визначилася зі складами виконавців, теж не дуже хочеться. Вічна проблема оголосити склади заздалегідь зараз стає особливо злободенною.


Необхідність носити в приміщенні театру маску особисто мене не дратує. Як, власне, і в інших громадських місцях. Якщо це допоможе відновити повноцінну роботу театрів, готова надіти ще одну маску і на додачу ще й рукавички. І не розумію глядачів, які порушують встановлені правила і не реагують на зауваження персоналу. Ми ж не хочему знову на півроку залишитися без театру? То давайте принаймні дотримуватися нових правил гри! Їхню доречність, корисність, законність можна досхочу обговорювати вдома на кухні або в соцмережах. А в залі їх треба дотримуватися і не робити нерви працівникам театру, які не самі придумали нові правила і не винні в тому, що в нас пандемія. Ми ж культурні люди, в культурному закладі... Просто шкода білетерів, змушених по 100 разів просити глядачів начепити маски на носи! Буде дуже прикро, якщо через недисциплінованість публіки театри знову закриють! 

Ще одна новина карантину - шаховий порядок розсадки в залі. Вперше ми випробували це карантинне нововведення в залі нашого театру ім. Шевченка. Оскільки це був перший після вимушеної паузи візит до театру, виставу обрали добре знайому, щоб точно уникнути розчарування. Було невимовно приємно знову опинитися в театрі! Після перегляду "Майської ночі" я особисто дійшла висновку, що такий варіант розсадки мені до вподоби. І навіть дуже, тому що ніхто не бубонить і не шурхотить позаду, нічия голова не стирчить попереду, збоку теж вільно й тихо. Одна біда: це безвідмовно працює лише там, де крісла намертво прибиті до підлоги. На популярних нині майданчиках просто неба, де стоять ряди стільців, глядачі одразу починають їх зсувати і переставляти, нехтуючи не лише соціальною дистанцією, а й естетичним виглядом імпровізованої глядацької зали і комфортом сусідів.                            

Судячи з розвитку подій, нам доведеться найближчі місяці бути готовими до неминучих розчарувань. До того, що вистава або концерт, на які заздалегідь придбані квитки, можуть бути скасовані в останню мить, бо артисти будуть вимушені йти на двотижневу самоізоляцію через коронавірус. Саме така халепа спіткала мене нещодавно в Одесі, куди я приїхала з уже купленими квитками в оперний. Концерт взагалі скасували, а процедура повернення грошей була безпроблемною, якщо на руках у глядачів були паперові квитки. Тим, хто мав новомодні квитки у смартфоні, довелося шукати, де їх роздрукувати. Але до театру я все ж таки потрапила: сцени з "Севільського цирюльника" замінили на органний концерт. Одеська опера - єдиний оперний театр країни, обладнаний органом. Спеціально послухати, як він звучить у цій розкішній залі, я, напевно, ніколи б не вибралася. Відмінений концерт же компенсував перегляд оперети "Біла акація" на відкритій сцені на морському вокзалі. Було дуже атмосферно.

Але на популярних нині заходах в форматі опен-ейр, окрім підступного вірусу, на нас чигає ще й така небезпека, як непередбачувані примхи погоди. До того ж, заходи на відкритому повітрі стануть неможливими з настанням холодної пори року. В Одесі пощастило: невеличкий дощик лише полякав глядачів за годину до початку. Поталанило і на концерті до Дня Незалежності на площі перед Дніпроопера. Темні хмари довго збиралися на обрії, але гроза і злива розпочалися лише після того, як захід скінчився. А от симфошоу на даху Менори дощ таки зіпсував. Ледве встигли відіграти половину програми, поки накрапало... Але дощ посилювався, і концерт довелося припинити. Щоправда, найстійкіші глядачі дочекалися обіцянки повторити цю програму вже в залі театру, але відтоді минув уже тиждень, а дата обіцяного нового концерту досі невідома.

Життя триває

Тотальний карантин поступово переходить в адаптивний, і культурне і театральне життя потроху починає оживати. З масковим режимом, вимірюванням температури на вході, обмеженнями за кількістю глядачів і шаховою розсадкою в залах, але краще так, аніж зовсім ніяк. У червні відновили концертну діяльність Луганська і Дніпровська філармонії. Харківська філармонія днями закрила сезон концертом на відкритому повітрі. Оголосили про відновлення вистав деякі драматичні театри.

І я, попри карантинні обмеження і свої побоювання таки підчепити клятий вірус, встигла вже навіть гайнути за понад 300 кілометрів до Сєвєродонецька, щоб послухати концертну програму Луганського академічного симфонічного оркестру "Музика кіно" під орудою головного диригента нашої опери Назара Яцківа. Не знаю, як у виконавців і решти слухачів, а у мене відчуття від довгоочікуваного повернення до концертної зали просто неймовірні. Страшенно скучила. Зі смаком дібрана яскрава і насичена концертна програма, власне, як і все, що робить цей дуже талановитий і тонкий музикант, окрасою якої стала музика М. Скорика. Більш ніж гідне, враховуючи тривалу вимушену перерву, виконання. І просто  шалена енергетика, справжній шквал емоцій...   

А що ж оперні театри? Їм, звісно, найважче, бо вони являють собою надскладний і  досить неповороткий механізм... Про балет наразі взагалі не йдеться, бо танцівникам доводиться заново входити в форму. Оркестр і хор, принаймні у нас у Дніпрі, ще не розпочинали репетицій... Харків вчергове відклав анонсовану на початок липня прем'єру "Спартака" до завершення карантину. НОУ вже перенесла початок нового сезону з липня на серпень, і немає певності, що це востаннє. Всі чекають, всі сподіваються на якнайшвидше повернення до нормального життя. Крім... Одеси, яка днями урочисто закрила 210-й театральний сезон концертом з, хоч і в обмеженій кількості, але все ж публікою в залі і з трансляцією заходу на площі перед театром і в Інтернеті.

І чомусь мене не дивує, що першими вийшли з карантинної паузи саме одесити. Тому що Одеса, як на мене, єдине місто в Україні, де оперний театр є одним з головних брендів. Це справжня гордість міста і чи не головна його  архітектурна, культурна, туристична перлина. Тут нікому не спадає на думку, що на цій сцені можна проводити естрадні концерти, а у фойє ярмарки... 

Власне, перетворювати оперний театр на базар досі додумалися лише у нас у Дніпрі... На щастя, зараз ця ганебна практика вже в минулому. Але репутації театру завдана непоправна шкода. 

Та повернемося до одеського концерту. По-білому заздрю тамтешнім театралам, які вже змогли знову повернутися до улюбленої зали.  Розумію, як непросто було зібрати програму і організувати трансляцію. Адже у вітчизняних театрів до карантину практично не було досвіду проведення подібних заходів. Тому це успішне починання одеситів можу лише щиро вітати і сподіватися, що ініціативу підхопить і розвине решта наших театрів. Бо, на жаль, карантин - це надовго...

Але, при всьому розумінні важливості цієї події в культурному житті країни, є один аспект, який прикро здивував, якщо не сказати зіпсував настрій. Урочистий концерт був присвячений не лише закриттю театрального сезону, а й Дню Конституції України. І ще раз довів, що мало кому вдається поєднати непоєднуване або, простіше кажучи, всидіти одразу на двох стільцях. Для закриття сезону сезону програма, з огляду на нинішні екстремальні умови роботи, цілком пристойна. Складалася вона в більшості, традиційно, з популярних оперних арій і українських пісень. Неодмінні, але від того не менш любі широкій публіці арія Калафа, сегіділья з "Кармен", баркарола з "Казок Гофмана", каватина Фігаро... Все в бадьорому мажорному настрої, що так властивий цьому місту загалом. У дуеті Церліни й Дон Жуана з фірмовим одеським гумором задіяли навіть такі актуальні атрибути нинішньої нашої реальності як антисептик, маски й рукавички...Та от до Дня Конституції, на жаль, доречні були лише перший (увертюра до опери "Тарас Бульба") і заключний ("Молитва за Україну" у виконанні всіх солістів) номери концерту. Схоже, зовсім немає в репертуарі солістів арій з українських опер, хоча на сцені театру йде "Запорожець за Дунаєм"... Але невже у величезному національному репертуарі не знайшлося чогось більш підхожого до такого свята, аніж заспівані "Гандзя", "Ой, я знаю, що гріх маю", "Ой ти дівчино з горіха зерня"  і "Дивлюсь я на небо" ??? 

Чи головною метою заходу було показати, що життя триває, подарувати гарний настрій, підтримати оптимізм і надію на краще, а не влаштувати черговий нікому не потрібний пафосний совковий офіціоз в національному колориті, котрим повіяло від вступного слова, більшу частину якого я не почула через проблеми зі звуком на початку трансляції? І не варто було чекати від створеної в такому екстремальному режимі концертної програми якогось надзвичайного креативу? Власне, головне досягнення цього концерту - те, що він відбувся. 

А що ж вітчизняний продукт?

Спіймала себе на думці, шо я здебільшого дивлюся трансляції закордонних і російських театрів. Якось непатріотично виходить. 

Річ у тім, що протягом останніх 5 років більшість знакових вітчизняних прем'єр я бачила наживо. Навіть у нинішньому передчасно, на жаль, завершеному театральному сезоні я встигла відвідати всі оперні театри країни. І вистав, які я не відвідала, зокрема, в НОУ, не так багато. 

Дуже приємно, що до карантинного марафону інтернет-трансляцій приєдналися всі вітчизняні театри опери та балету. І я чесно намагалася віддати належне національному театральному продукту. На жаль, наші театри можуть запропонувати не так багато справді цікавого і, головне, конкурентноздатного, особливо, коли глядач, як зараз, може обирати між трансляціями і записами вистав з провідних театрів світу. За моїм невтішним враженням, наразі вітчизняний продукт не спроможний гідно конкурувати ні за рівнем постановок, ні за якістю відеозйомки.

От саме якість картинки і відвернула мене від вітчизняних трансляцій ще на самому початку карантину. Таке враження, що оператори взагалі не розуміють специфіку жанру. І особливо ніхто не дбав про якість цих записів, бо їх не планувалося демонструвати широкому загалу.

Так, харківська "Травіата", яку я бачила наживо, в трансляції привабила мене саме складом виконавців. Цьогоріч мені пощастило послухати цих солістів у "Севільському цирюльнику",  і це було справді чудово, тому я заздалегідь очікувала, що дуже приємно проведу час... Але все враження зіпсувало те, що виставу записали (чи змонтували для показу) якимись шматками. 

Від перегляду харківського "Отелло", однієї з моїх улюблених опер, мене віднадила виконавиця партії Дездемони. При такому виборі матеріалу для переглядів просто смішно було мучити свої вуха... 

Дуже потішило, що Харків показав свою оригінальну постановку "Мазепи" з україномовним лібрето. Вистава дуже цікава перш за все спробою переосмислення образу головного героя. Хоча враження від перегляду запису незрівнянне з відчуттями від живої вистави. Теж була на прем'єрі, можу порівнювати. 

Найприємніше враження від харківських трансляцій, мабуть, Мірта у виконанні Світлани Ісакової. Мене дуже важко вразити саме в цій партії. Але ця балерина змогла. Дивовижна внутрішня сила. Як шкода, що її творчий і життєвий шлях передчасно обірвалися....

У львів'ян мою увагу привернули перш за все трансляції "Дон Кіхота" і "Корсара" з добре знайомим дніпровським театралам Олександром Омельченком. Цікаво було на нього поглянути, а ще дуже приємно вразила львівська Кітрі. Але на цьому приємні враження скінчилися. Страшенно дратувало, що оператор безбожно зловживає крупними планами. І на екрані весь час виникають навіть не обличчя солістів, - якісь частини тулуба, стегна... Руйнується сприйняття вистави, адже не видно ані ліній, ані малюнку танцю...Я додивилася. І дуже пошкодувала, що невдала операторська робота зіпсувала мені все враження від цих симпатичних вистав.

На прем'єрі "Лоенгріна", яка, безперечно, була визначною подією культурного життя країни, я була. Тому запис мене не цікавив.

Зате дуже вдячна львівській опері за можливість познайомитися з шедевром національного оперного репертуару - оперою "Украдене щастя". Довгоочікуване і від того ще більш приємне знайомство. Більше ж ніде не йде... Взагалі не так багато, на жаль, українських опер в репертуарі вітчизняних театрів. По пальцях можна злічити. Обіцяю, що обов'язково приїду на цю виставу до Львова. 

Ще більшим випробуванням для моєї розхитаної нервової системи став запис балетного концерту на відкритому майданчику з одеського фестивалю "Оксамитовий сезон". Балет у кадр потрапляв так рідко, що я просто не могла скласти найменшого уявлення про рівень виконання. Зате запам'ятала обличчя всіх музикантів оркестру, яких з маніакальною впертістю знімав оператор замість балету. Мушу відзначити, що запропопонований театром архівний запис опери "Турандот" і концертне виконання "Тангейзера" були зроблені на дуже пристойному рівні, подивилася із задоволенням. 

Найбільше розчарувала Національна опера, якій би годилося запропонувати найбагатший і найцікавіший вибір вистав. Тим більше, що останніми роками на сцені НОУ виступало багато цікавих запрошених солістів. Невже ці вистави не записували для історії? Невже немає записів вистав з Монастирською, окрім показаної "Тоски", на прем'єрі якої я теж була... Я б послухала, наприклад, запис "Норми" з уже згаданою Монастирською і Бєлкіною, на яку мені не вдалося свого часу потрапити, але...

Я особисто зраділа нагоді побачити "Віденський вальс" з Мацак і Недаком і "Лілею" з моєю улюбленою Лазєбніковою, ще зовсім юною.  Але хотілося більшого. 

Нудно, панове... Репертуар наших театрів.... Це просто сумно... Всі по колу, один за одним, як наче інших творів немає, продукують чергові "Травіату", "Набукко", "Тоску" (Київ і Харків поставили цю оперу в один сезон, з інтервалом в якийсь місяць), "Мадам Баттерфляй"...  В балетній афіші домінує вічна класика і постановки вітчизняних хореографів. Навіть драмбалету радянського не побачиш, не кажучи вже про якого-небудь Баланчина... Українська опера практично невідома широкому загалу... 1-2 назви в репертуарі, в основному "Запорожець" і "Наталка Полтавка", а в Дніпрі взагалі жодної... 

Ну не можемо ми зараз конкурувати з провідними сценами світу в постановках оперних "шлягерів". Немає у нас балету рівня Большого або Маріїнки... Не настільки наші театри багаті. І фінансово, і в плані постановочних можливостей. А зараз, після вимушеної паузи, стануть ще бідніші... І ми точно не переженемо Ла Скала або Метрополітен... І надцята вітчизняна версія "Травіати" (я лише в Дніпрі дожила вже до третьої) навряд чи вразить світ... А чогось незаяложеного у нас не знайти... Простіше поставити надцяту "Травіату", яку публіка знає і  любить, і прийде на будь-яку постановку, ніж ламати голову, як продати назву, не знайому широкому загалу. Ніхто не хоче зайвий раз заморочуватися... І карантинні трансляції це зайвий раз підтвердили...

Не претендую на повноту огляду... Щось могла прогавити... На щось банально забракло часу... Але загальне враження ось таке.

Вчасно спинитися...

Вміння вчасно спинитися. Обборкати крила власному натхненню, відмовитися від зайвого, щоб не зіпсувати справді цікаву ідею. Банальне почуття міри. Як же це важливо, щоб створити хорошу виставу...

Такі невеселі думки снувалися в моїй голові під час перегляду трансляції "Травіати" з Маріїнського театру. Я багато свого часу чула про цю постановку з декораціями у вигляді велетенської каруселі, але побачити запис довелося тільки зараз. Просто зазвичай в сезон я переглядаю в основному улюблені записи вистав. Перевірені, які точно дадуть мені позитивні емоції. А оскільки колекція в мене чималенька, то на пошук нових фаворитів просто бракує часу. До того ж, витративши купу нервів на черговий режисерський шедевр, я потім хочу чимось потішити душу. Але потрапивши разом з усім театральним світом на карантин, я змінила підхід і активно дивлюся трансляції.

Сама ідея перетворення сценічного простору на велетенську карусель мені дуже сподобалася. Одразу виникає асоціативний ряд.    Колесо фортуни, круговерть життя, замкнене коло... А найголовніше, цей прийом дає практично недосяжну для оперної вистави можливість майже кінематографічної зміни планів, надзвичайну динамічність і відчуття реалістичності сценічного дійства. І якби в такому оригінальному постановочному рішенні переді мною постала цілком традиційна "Травіата", я була б у захваті від цієї режисури. Але... Вчергове доводиться журитися, що гарну ідею загубила надмірна креативність. Гіпертрофована увага до несуттєвих для сюжету деталей. Бажання за всяку ціну епатувати і здивувати публіку. На щастя, цього разу ціною не стала сама опера. Бо це занадто дорога плата за режисерську самореалізацію. Ця вистава мала шанс стати відкриттям, якби її авторам вистачило снаги вчасно спинитися.

Можливо, що із глядацької зали все сприймається інакше. Але коли оператор відеозйомки вихоплює крупним планом артистів, що курять і навіть нюхають, Віолетту, що п'є прямо із пляшки, і решту епатажно-пікантних деталей (в третій дії дійшло навіть до вульгарного мордобою між Альфредом і бароном), я починаю сумніватися, чи ту трансляцію я ввімкнула. Чи не натрапила часом замість опери на дешевий серіал. Бо хіба "Травіата" - це про те, які звичаї панували серед паризьких куртизанок, про пиятику і розпусту? Навіщо такі дивні акценти? Що вони дають для розкриття сюжету?

Не знаю, кому першому спало на думку поєднувати традиційні чоловічі костюми ХІХ століття з жіночим вбранням з асортименту сучасних весільних салонів, але виглядає такий мікс як мінімум дивакувато. Я такі сукні, як у першій і третій дії цієї вистави, щодня бачу в вітринах вже згаданих салонів і мені зовсім не цікаво дивитися на них ще й на сцені. Тим більше, що в інтер'єрах, які дозволила створити мобільна модель сцени, набагато доречнішими були б автентичні костюми. Пишні бальні сукні з кринолінами... Я розумію, що більшість глядачів не знається на історії моди. Але ж хужожник-модельєр, який "одягає" вистави в такому театрі, мусить мати почуття стилю і елементарні фахові знання... У другій дії мені катастрофічно бракувало... рукавів на сукні Віолетти... Ці неіснуючі рукави ніби стали уособленням всіх безглуздь постановки...

А в третій дії всього було настільки забагато, що я ледь не припинила перегляд.  Ах, як хочеться спитати тих, хто це все понавигадував, чому вони вирішили, що в Маріїнку на "Травіату" йдуть, щоб побачити повітряних гімнастів, відеопроекції і решту кунштюків? Мені завжди здавалося, що поціновувачі циркових трюків, стриптизу, лазерних шоу і боїв без правил ходять до інших закладів...  Для чого все це дороговартісне шоу, це штучне зміщення акцентів в опері з особистісної трагедії, з конфлікту світоглядів на строкате шоу й вульгарний натуралізм?

На щастя, в фіналі у постановників нарешті вичерпався запас креативу, і Віолетта спокійно і природно померла у власному ліжку. Без екзальтованої біганини,  істерії, символічних жестів, несамовитого качання по підлозі... Просто, зворушливо, і дуже проникливо. І цей фінал таки врятував виставу.

Зараз багато говорять про кризу оперного жанру. Кризу, яку, як на мене, створили перш за все постановники. Таке враження, що у більшості з них якийсь глибокий комплекс неповноцінності через те, що доводиться працювати з таким старомодним, знову ж таки, на їхній прогляд, жанром. Інакше я ніяк не можу пояснити цю манію осучаснення сюжетів, це прагнення неодмінно зробити з опери вульгарне шоу. Щоправда, під геніальну музику, яка все терпить і все рятує... Ну хочеться ставити, скажімо, про тоталітарний режим, то шукайте відповідний матеріал, не треба вкотре перелицьовувати "Тоску", хочете робити сучасне шоу - міняйте жанр, все просто...  Так ні, всі лізуть в оперу, чи то реалізуватися в елітарному жанрі, чи то його демократизувати... Окуліст чомусь не береться різати апендицит, хоча теж лікар... Зате драматичні режисери, кінематографісти, шоумени навипередки пнуться робити оперу. Навіть коли не знають ані історії, ані специфіки цього жанру...

На щастя, влади над музикою новоявлені вершителі долі оперного жанру поки що не мають... І саме завдяки цьому, здається, опера має шанс вирватися живою з чіпких і незграбних режисерських рук...

Фальшивий діамант

Ніколи не сподівалася, що перегляд балету, поставленого в кращих класичних традиціях, може залишити такий дивний післясмак. Немовби після багатого застілля на стіл поставили велетенський багатоярусний торт, вибагливий і нудотно солодкий, який я мусила надсилу з'їсти до останньої крихти. І у підсумку ні задоволення, ні смаку, самі лише проблеми з травленням.  Ось такі враження у мене після знайомства з реставрацією давно забутого балету "Марко Спада" від Большого. 

Зазначу, що це не перше моє знайомство з подібними виставами. До цього я цілком нормально сприйняла "Дочку фараона" від того ж Большого і "Сплячу красуню" від Маріїнського. І тут раптом таке. Не буду кривити душею, ще в сезон прем'єри, читаючи глядацькі відгуки, я здогадувалася, цо це далеко не відродженння балетного шедевру. Але щоб настільки розчаруватися...

Як на мене, ця вистава швидше не мистецьке явище, а блискуча й безсоромна демонстрація практично необмежених фінансових і виконавських потужностей театру. З цим усе просто відмінно, більшість театрів світу можуть лише позаздрити. 

Цього розмаїття цілком стало б на три вистави... Тут було все: величезна кількість розкішних костюмів і багатих декорацій, найрізноманітніші,  - витончені, запальні, прникливі, красиві, дотепні, -  і однаково бездоганно виконані варіації, дуети, ансамблі, пантомімні сцени... Усе, крім змісту й сенсу всю цю пустопорожню пишноту відроджувати. Танці просто заради танців, або заради розваги вельможних балетоманів, навіть такі довершені і вибагливі, вже років сто не в тренді. Можливо, саме тому подібні вистави  й спіткало цілком справедливе, на мою думку, забуття. І, знову ж таки на мою думку, підсовувати подібні "весільні торти з вишенькою" сучасному глядачеві як щось вартісне просто блюзнірство. Бо сюжет дійства настільки слабенький і надуманий, що навіть я, глядач з чималим досвідом, мусила кілька разів зупиняти перегляд трансляції, аби ще раз перечитати лібретто й хоча б розрізняти героїв. А танцювали справді чудово... Тільки шкода було такої досконалої майстерності, такої величезної праці на такий убогий сюжет... 

Так, я в курсі, що більшість старовинних балетів (в операх теж є таке лихо) не можуть похвалитися пристойним лібретто. І, безперечно, ті півтора десятка назв, які зараз величають балетами класичної спадщини, і є кращим надбанням світового балетного репертуару. Вартим найретельнішого збереження і відтворення. Є сотні вистав, які пішли у небуття, залишивши по собі в кращому разі старовинні гравюри, а то й взагалі лише назви, відомі у більшості тільки знавцям. І ще сотні подібна доля спіткає в майбутньому. Щоправда, техніка не стоїть на місці, і нашим нащадкам уже не доведеться, якщо раптом заманеться, реставрувати якого-небудь "Героя нащего времени" по замальовках і гравюрах. Але чи буде воно того варте? Чи варто зараз струшувати пил з архівів і тиражувати фантазії сучасних хореографів про те, як колись виглядала, скажімо, давно забута  "Діва Дунаю"? Досвід знайомства з "Марко Спада" змушує мене в цьому сумніватися. 

Дві Іоланти

Зізнаюся, що я щиро люблю останню оперу Чайковського, яку вважаю одним із найсвітліших і найчарівніших творів жанру. На жаль, у Дніпрі ця вистава ніколи не могла похизуватися особливою популярністю. 

Досі мені щастило, бо і добре знайома дніпровська і відвідана київська "Іоланта" постановки цілком традиційні. Карантин дав мені нагоду познайомитися із харківським і пітерським більш сучасним прочитанням цієї опери. У Харкові зі старої доброї казки про лицарські часи (облишимо зараз глибокий філософський зміст твору) хоч і зробили щось футуристичне, але принаймні зберегли світлу атмосферу, а в Маріїнському театрі перетворили оперу на якийсь чорно-білий і дуже депресивний театр абсурду. Як влучно висловився один із коментаторів в мережі, з усіх персонажів тут найбільше поталанило Раулю, який помер і уник рук режисера. Не хотіла б я опинитися на місці цієї Іоланти, щоб прозріти і побачити навколо цей жах.

Все ж таки мені особисто значно симпатичніша харківська  постановка. Попри дивакуваті костюми, фантастичний антураж і комп'ютерну графіку космічних снів Іоланти, вистава все ж таки зберігає просвітлену атмосферу опери Чайковського, не руйнує логіку сюжету, не знищує зворушливу і чарівну казку.

Від пітерського прочитання можна впасти в депресію. Бо оточення сліпої героїні нагадує  похмуру і стерильну психіатричну лікарню, а не прекрасний сад, про який йдеться у лібретто. А оскільки решта персонажів (від тексту ж нікуди дітись) бачить саме райський куточок, починає здаватися, що всі герої цього графічного чорно-білого абсурду  погано грають невідомо для чого придуманту виставу. Під хор "Вот тебе лютики" замість квітів на сцену виносять миску й миють героїні ноги, а потім на сцену вивалюється розвесела парочка лицарів з лижами в руках і з краватками-метеликами на шиї і, сьорбаючи з однієї фляжки, починає ділитися поглядами на життя й кохання... Ну, мусить же цей абсурд мати якесь логічне пояснення, окрім того, що вся постановочна команда разом втратила здоровий глузд. Щиро шкода Іоланту, вбрану в дивне, але чимось зворушливе поєднання картатої спіднички й кофтинки в горошок... Їй обіцяли світло, красу й гармонію, а побачити доведеться таку реальність... Щоправда, іншої вона і не знає, тому сприйме цей потворний світ як належне. Жодної трагедії, усі щасливі, що взагалі-то рідкість для оперних сюжетів. От тільки світла і мудра казка кудись зникла.

Я навмисно уникаю порівнянь за рівнем виконання й оформлення вистав. По-перше, стартові можливості двох театрів абсолютно не співставні. По-друге, нам показують запис. І я можу лише здогадуватися, скільки над ним чаклували звуко- і відеооператори і режисери. По-третє, мої технічні можливості часто не дають побачити справді якісну і цілісну картину. 

За підсумком цих двох переглядів можу сказати одне. В які шати не виряди персонажів, в який фантастичний чи абсурдний світ не перенось дію, а геніальна музика долає всі виверти режисерської фантазії. І високий гуманістичний зміст твору проривається крізь усі ці штучні алегорії і нагромадження і все одно глибоко зворушує. Але чому глядач, замість того, щоб насолоджуватися музикою, мусить розгадувати ці режисерські ребуси?

До того ж: завдяки нескінченним режисерським експериментам з перенесенням дії, костюмами тощо більшість публіки, сприйняття якої й без того вже викривлене під впливом всіх  фентезі і голівудських екранізацій, уже зовсім заплуталася в історичних епохах і стилях. Інколи здається, що і в головах постановників теж уже суцільна каша... 

Несподіваний "Князь Ігор"

Як відомо, О. Бородін так і не завершив за життя свою оперу "Князь Ігор". Тому твір цей, як більшість опер, яким так само не пощастило з остаточною авторською партитурою (згадати хоча б "Бориса Годунова" і "Турандот"), дописували й редагували всі охочі.

В Україні "Князя Ігоря" нині мають в репертуарі Дніпро, Одеса і Харків. Харківську та Одеську постановки я, на жаль, ще не бачила. Дніпровська ж вистава, хоч і рідко з'являється в афіші,  має вже понад 45-річну історію і є справжньою гордістю театру. На жаль, з нашої постановки повністю вилучено цілий половецький акт з втечею князя Ігоря, розв'язкою любовної лінії Кончаківни та княжича Володимира, а фінал опери практично повторює пролог. Я, звісно, знаю ці сцени по аудіозапису опери у виконанні артистів Большого.

Купюри - це справжнє зло сучасного оперного театру, що завжди викликає в мене справедливе роздратування. Адже глядача не лише за примхою постановників позбавляють можливості чути прекрасну музику (чого варта хоча б кабалетта «Oh mio rimorso! Oh infamia!» з  "Травіати"), але й, часом непоправно, руйнують цілісність сприйняття сюжету.

І от під час карантину мені випала нагода познайомитися з пермською версією "Князя Ігоря", яка певною мірою стала викликом моїм стереотипам сприйняття цієї опери. Як стверджує сайт театру, постановка наближена до вистави Маріїнського театру 1890 року.

З прологом все обійшлося більш-менш гладко. Трохи здивували гудзики на костюмах, дратував головний убір Ярославни, що робив її подібною до статуї Свободи. Але то таке, художник так бачить... Не звикати...

Справжньою несподіванкою стало те, що у другій картині, замість звичного розгулу у дворі князя Галицького, перед моїми очима раптом постав половецький стан, куди саме привели полонених русичів. Половчанки за наказом Кончаківни напоїли їх водою. І в процесі цього акту милосердя на перший план раптом вийшла зазвичай другорядна любовна лінія. Постановник так детально і ретельно розробляє найменші нюанси зародження взаємного почуття між молодими людьми, користуючись виразними засобами драматичного театру, оскільки текстом лібретто ці деталі не передбачені, що мимоволі (а може й  навмисно) відволікає увагу глядача від головного героя.   Князь Ігор же в цей час співає довжелезну і досить монотонну патетично-повчальну арію, такий собі монолог-роздум з аналізом своєї воєнної невдачі та методичними рекомендаціями іншим князям. Досі я цієї арії жодного разу не чула і, як на мене, небагато втратила. Бо куди цікавіше було спостерігати за безмовними взаємними залицяннями Кончаківни й Володимира. Далі на сцені з'являється і співає свою знамениту арію Кончак і розпочинаються половецькі пляски.

Зазначу, що розгул і сцени з князем Галицьким теж були, у наступній картині. Нікуди не поділася і моя улюблена сцена Ярославни з боярами. Просто в цій редакції опери змінено звичний для мене порядок дії і є дві половецькі картини. В другу постановники помістили  любовний дует Кончаківни і Володимира, і загальновідому арію князя Ігоря, сцену з Овлуром, втечу князя і вже згадувану мною розв'язку роману Кончаківни та княжича Володимира, яка так і залишилася таємницею для більшості глядачів у нас у Дніпрі.

У фінальних сценах мою увагу привернув лише хор знедолених жертв половецьких набігів, якого теж немає в нашій постановці .

В цілому ж пермська трактовка "Князя Ігоря" здалася менш пафосною й героїчною, ніж наша вистава. Патріотизм, пафос, героїзм і уроки історії, звісно, велика річ. Але тут поряд з ними на перший план виходять і спільні для всіх історичних епох прості і всім зрозумілі кохання, співчуття, страждання. І мені було цікаво по-іншому поглянути на знайомий сюжет.