Знайома незнайомка

Так буває. Наче давно вже знайома з цією оперою за давнім, але справді гарним аудіозаписом. Ба більше, двічі чула її в концертному виконанні на нашій сцені. На жаль, в жодному з вітчизняних театрів це не йде, а то б давно вже поїхала послухати. І от трапився карантин і одразу дві трансляції - з Большого і з Пермі...  А потім ще і запис постановки Большого з іншим складом виконавців. І "Царева наречена" Римського-Корсакова, схоже, стає однією з моїх фавориток в оперному жанрі. І долучається до списку поки що нездійсненних в межах України мрій, де вже є "Фаворитка", "Чародійка", "Вертер"... 

І головним моїм відкриттям стала не прекрасна музика (звісно, я це й раніше знала), не сюжет і характери... Грязной. Я ніби вперше осягнула розумом, почуттям, не знаю, чим, масштаб і трагізм цієї фігури. Після першого знайомства з оперою найцікавішою мені видавалася Любаша. Марфа мене не чіпляє.  Чергова безневинна жертва, іграшка в чужих жорстоких руках, яких чимало на оперній сцені. Досить згадати хоча б Лючію чи Маргариту... А щодо Грязного, то, певно, на момент моєї живої зустрічі з цією оперою в нашій трупі просто не було кому вражати глибиною проникнення в цей непростий образ. 

Мабуть, в глибині дущі я таки непоправно сентиментальна натура... Бо думки переслідували мене декілька днів. Це не партія, це якесь самоспалення, якщо все це по-справжньому пропустити через себе...

Коли розсувається завіса, перед нами нещасна людина, що втратила грунт під ногами через кохання. Людина не надто високоморального способу життя, не надто розбірлива в засобах здійснення своїх забаганок, але не співчувати я не можу. Тим більше, що починається все честь честю: сватався, дістав відмову, забути, а тим паче відступитися і віддати кохану іншому, не може, світ не милий... Знаходить, здавалося, найбільш гуманний і не властивий йому в недавньому минулому спосіб домогтися свого. Не вбиває суперника, не викрадає дівчину, - намагається причарувати. І на якийсь момент ніби знову стає самим собою в сцені, коли дає Марфі зілля.

Але в гру вже вступила покинута коханка... А потім - грізний і нездоланний суперник. Царський вибір впав на Марфу, яку раптом здолала несподівана хвороба. І ось тут наш герой скоює найгірше - обмовляє і знищує Ликова, ніби зганяючи на ньому все своє розчарування. Грязной - не романтичний мрійник, це людина дії. І відігратися на такому ж як і він сам розчарованому жениху, яким після царського вибору стає Ликов, це єдине, що він може зараз. Бо навіть якщо Марфа й гине від несподіваного кохання до нього, як йому хочеться думати, перед владою царя він безсилий, все втрачено.

І, нарешті, страждання коханої дівчини стає, здавалося б, могутнім поштовхом до духовного очищення... Грязной кається, він жадає найстрашніщої кари за скоєне. Але тут же бере на душу ще один гріх, вбиваючи Любашу, якій сам же і зламав життя. Як все це поєднується в одній людині? Демонічна натура, водночас здатна і на високе почуття і на підлість...

Надважке завдання для режисера і для соліста. Зрозуміти, хто цей герой, що ним рухає... Показати еволюцію образу. Далеко не в кожного оперного персонажа вона є, та ще й така стрімка й масштабна... Кажуть, збираються у нас відновлювати... Та чи зуміють...

З чого все почалося

Перші дні цілком передбачуваного (я теж читала новини і бачила, до чого йдеться), але все одно несподіваного карантину пройшли в імлі образи на весь світ. Хворих тоді в країні були одиниці,  біда здаваляся дуже й дуже далекою. А от без звичного життя мене залишили вже зараз. А було стільки планів... 

Думаю, всі через це пройшли. І можливість познайомитися з величезною кількістю нових постановок завдяки найрізноманітнішим  трансляціям спочатку зовсім не тішила. Адже я добре знаю, що навіть найдосконаліший запис із найкращими виконавцями - це лише запис, зафіксований в часі (добре, якщо взагалі не змонтований з різних вистав, не відредагований і відшліфований, як це інколи практикують для створення ілюзії ідеального виконання, якого в житті не трапляється майже ніколи). І що жоден запис не замінить живої присутності на виставі. Це чудова можливість розширити свої глядацькі обрії, але тільки як доповнення до живого театру. Мені він потрібен, як повітря,

Але поки я ось так переживала, до транслювання вистав долучилася і Дніпроопера. Надзвичайно приємно було усвідомлювати, що хоч тут наш театр не пасе задніх. І розпочати вирішили з дуже пам'ятної мені вистави - балету "Дон Кіхот", що відбувся у червні 2012 року.

Звісно ж, я на ній була. І досі пам'ятаю наелектриизовану атмосферу очікування спектаклю, очікування дуету О.Печенюк і С.Скворцова (це був один із останніх його виступів на нашій сцені), це передчуття свята... І чудовий післясмак справді вдалої, яскравої і дуже натхненної вистави, яка виправдала ці сподівання. Минуло майже вісім років, а спогади досі живі. І відтоді, як на мене, ми, аж до нинішнього сезону, коли  у нас нарешті з'явилася нова Кітрі, так  жодного разу і не бачили такого виконання головних партій саме нашими артистами, такого запального і яскравого дуету. Не кажучи вже про те, що й сам балет ми за ці роки бачили в середньому двічі за сезон... 

З огляду на всі ці обставини я вирішила, що перегляд цього запису має для мене стати свого роду лакмусовим папірцем. Перевірити сприйняття. Якщо я побачу в трансляції всі ті гідності, які після живого перегляду спонукали мене вважати цю виставу непересічною подією в житті театру, вирізнили її з-поміж понад десятка наступних показів цього балету, значить, справа не в моєму індивідуальному сприйнятті. 

Саме з таким настроєм я взялася дивитися запис. Так, справа не в мені. Бо відчуваю разючу різницю. Інший настрій, інший градус. Куди все це зникло нині? Складніше судити про подальший розвиток творчої кар'єри С.Скворцова, який з наступного сезону покинув нашу трупу. Але от такого завзяття, блиску й  невимушеності в партії Кітрі я в нашої прими більше, на жаль, не бачила... Сумно, але що вдієш...

Що й для чого)))

Щиро кажучи, для чого я й сама не знаю. Але опинившись на карантині без театру, без концертів і виставок, без прогулянок, без посиденьок за кавою, без живого спілкування, але зате з купою можливостей для перегляду найрізноманітніших постановок, я відчула потребу якось зафіксувати ці унікальні враження. Унікальні тому, що таке ми переживаємо вперше і, дуже сподіваюся, востаннє в житті. Водночас перебувати і в ізоляції від звичного життя, і в нескінченному вирі емоцій і вражень від того, що багато в чому сенс життя і складає, це справді новий досвід. 

Я не намагатимусь створити якусь систему, цілісну картину, статистику, зафіксувати імена і дати. Просто записуватиму враження у вигляді невеличких заміток. І сама ще не знаю, що з цього вийде.