Найбільше розчарування

Мені знов кепсько на душі… Чи не найгірше за весь час цього несподіваного всесвітнього антракту. Перший тиждень я просто ридала при найменшій згадці про театр. На другому, змирившись з непереборними і абсолютно не залежними від мене обставинами, почала потроху знаходити втіху в численних трансляціях з різних театрів, які заполонили мережу. На третьому відчула навіть смак до такого життя. Почало бракувати часу аби встигати все. І виникло сподівання, що якийсь з театрів таки покаже її, мою улюблену «Пікову даму». 

І ось воно нині справдилося. І саме цій здійсненій мрії судилося стати гірким розчаруванням. Ні, в  мережі, звісно повно записів цієї опери. Та мені навіть і шукати не треба: маю декілька на дисках. З Атлантовим, Анджапарідзе, Дідиком, Домінго… З тих пір, як вона зникла з репертуару нашого театру, двічі їздила слухати в Києві і тричі - у Харкові. Але така вже влада цієї неймовірної музики над моєю грішною душею, що я, обожнюючи кожну ноту цієї геніальної опери, звертаюся до неї вкрай рідко, бережу, мов дорогоцінні й рідкісні ліки… І от настав, здавалося, час знову зцілювати душу… 

Та не сталося. Чи то я безповоротно й непоправно змінилася, чи то нове покоління постановників і виконавців настільки по-іншому сприймає і передає цей містичний і трагічний, хоча й доволі банальний сюжет, але не відчула я жаданого сплеску емоцій, тієї найвищої душевної напруги, яка зазвичай надихала і очищувала. 

І річ тут  не лише в осучасненій постановці з надмірним, як на мене, ухилом саме в містику і символізм. До вибриків сучасної оперної режисури мені не звикати, це ще не найгірший випадок. Сильніше здивували якісь незрозумілі нестерпно тягучі і в’язкі темпи, а  ще більше - жіночі типажі, -  Ліза, що ніби зійшла з картини Брюллова «Італійський полудень», але хоч з гарним голосом, і Поліна, від манер якої так густо відгонило циганщиною, що замість романсу їй більше б личило «Позолоти ручку, красунечко…». Мені видавалося, що театр такого масштабу може собі дозволити добір виконавців. Тим більше, що сопрано не бракує, на відміну від тенорів. Головна біда була саме в тенорі (власне, з ними нині всюди катастрофа). І навіть не в тому, що за своїми вокальними можливостями цей співак аж ніяк не Атлантов… Чимало грішив і надто вільним поводженням з нотами, і дикція не ідеальна… Але найгірше – образ. Я хотіла побачити Германа, який протягом спектаклю пройде складну, трагічну і безмежно зворушливу еволюцію від безнадійно закоханого до маніяка, охопленого жадобою багатства. З нюансами, з емоціями, з розвитком образу, з наростанням напруги. Усе це звучить в музиці Чайковського… Натомість же з перших хвилин вистави на мене з екрану дивилися зовсім божевільні очі. Було одразу зрозуміло, що цьому хлопцю не треба жодних привидів графині аби втратити розум, бо вже немає чого втрачати. Наскрізним елементом цього образу було якесь демонічне божевілля. Просто одна нав’язлива ідея змінювала іншу, а засоби сценічного вираження залишалися ті самі. Від цієї одноманітності, хоча й дуже експресивної і напрочуд вдало підкресленої відмінною роботою оператора зйомки, мені дуже скоро стало нудно. На цьому, власне, свято зустрічі з улюбленою оперою і завершилося…