Я її не розумію(((

Схоже, ми таки не створені одна для одної. Ми - це я і сучасна оперна режисура, якої я просто катастрофічно не розумію... Ні при живих зустрічах, ні при перегляді записів... Я намагаюся. Я чесно все це дивлюся. Я часто-густо після того не сплю ночами, марно намагаючись второпати, за що ж режисери так ненавидять оперу.як жанр і музику як головну його складову. І все одно не розумію... Я обожнюю оперу і не можу її дивитися... 

Звісно, є геніальні постановки на всі часи. Їх потім до нескінченності розтиражовують, ніби відбиваючи у безлічі кривих дзеркал і розбиваючі на дрібну й строкату мозаїку, менш обдаровані "теж митці". Майже кожна провінційна постановка "Травіати" неодмінно нагадує Дзефіреллі, майже кожен "Борис Годунов" - монументальну постановку Большого. Дійшло до того, що я ледве додивилася трансляцію цього самого "Бориса Годунова" Большого театра. Мені було просто нудно: стільки провінційних спроб відтворити цю виставу я вже бачила... 

Але ж життя, в тому числі і театральне, не стоїть на місці. Я не можу зациклитися на кількох десятках улюблених постановок. Треба  бути в курсі. Треба дивитися нове, сучасне. Може, я просто постійно натикаюся на не ті вистави?

Останнім часом мені чомусь особливо щастить з Онєгіним. Не стану згадувати сумну долю цієї опери у Дніпрі. Театр транслював запис того, що з нею у нас зробили, але, думаю, ніхто не очікував, що я це дивитимуся. Натомість я переглянула трансляції з Пермського і з Маріїнського театру.
З Пермською постановкою в мене не склалося з перших кадрів. Сцена нагадувала велетенську бібліотеку або архів у розпал санітарного дня... Обклеєний шпалерами з гігантським візерунком рукописів Пушкіна... Цілком традиційно вирішені мізансцени на цьому тлі виглядали як мінімум дико. Особливо, коли Лєнський співає "люблю я этот сад, укромный и тенистый" біля драбинки на тлі стелажа. Зайве казати, що стрілялися герої теж поміж стелажами, крізь біле простирадло, яке між ними тримали секунданти. Онєгін встиг перед дуеллю ще й книжку погортати. Ні, я додивилася. Розуміючи, що моє переконання, що в опері найголовніше, щоб добре співали, а там хай хоч на головах стоять, стрімко втрачає сенс.  Додивилася просто з цікавості, що ще можна придумати. Нічого особливого, як виявилося. Просто переставити стелажі на один бік сцени і розпочати третю дію. 

Сподівалася, що ситуацію виправить трансляція з Маріїнки. Кому ж, як не цьому легендарному театру берегти традиції!?  Після багаторічного споглядання чорної порожнечі сцени у Дніпрі мінімалізм декорацій мене вразити просто не міг. Хіба що змусив вкотре замислитися про першоджерела натхнення провінційних постановників. Зате приємно вразили добре дібрані типажі виконавців. Вони, можливо, й не стовідсотково відповідали моїм стереотипам, але  точно не дратували. Надмір натуралізму, особливо в сценах Ольги і Лєнського, звісно, муляв око, але це ще можна було пережити.

Чому, чому всі режисери так палко прагнуть познущатися над сценою листа? Просто не знають, що зробити з цим довжелезним і повним внутрішньої драматичної напруги монологом героїні, щоб публіка, незвична вслухуватися і вдумуватися,  часом не занудилася? Хочеться передати цей надзвичайний душевний стан, а засобів для того... От і змушують ту нещасну Тетяну в процесі написання листа виконувати цілі пластичні композиції, дерти на шмаття і розкидати стоси  паперу, бігати по сцені, качатися по підлозі... Здається, це вже просто стало набором режисерських штампів. В даній конкретній виставі на самому початку "Я к Вам пишу..." героїню занесло на стіл. Так, стоячи на столі на повен зріст, і розпочала... Дуже хочеться спитати режисера, що він мав на увазі??? Це ж яку фантазію треба мати, щоб уявити, що пушкінська героїня, мрійлива баришня з патріархального дворянського сімейства, може серед ночі, на самоті, готуючись написати лист - освідчення, скочити на стіл!? Це могла  б зробитим дитина під час пустощів або істерики. Я можу уявити (і навіть бачила на сцені) Ескамільо, який на столі в таверні співає свої бравурні куплети, можу уявити, як стрибають по меблях легковажні герої "Богеми". Але це зовсім інша опера. Але от як воно вийшло: уявити не можу, а побачити довелося... Бачити - бачила. А от зрозуміти сенс цього режисерського прийому не спроможна. Може, хтось пояснить? 

А потім був фінал першої картини другої дії. Бал у Ларіних, сутичка між Лєнським і Онєгіним... І Лєнський при всіх гостях смачно цілує Ольгу в губи... Уявляєте??? Незаміжню баришню, прилюдно. Ту саму, честь якої збирається боронити на дуелі з спокусником Онєгіним (який і сотої долі подібних вільностей собі не дозволив)... Ганьба (нагадаю, постановка не осучаснена, костюми епохи), скандал... Ні, я в курсі, що в ХІХ сторіччі також був секс. І не непритомнію від відвертих сцен. Там, де вони доречні. Але я просто в цьому історичному контексті не можу такого собі уявити. Навіть у прощальну мить, в передчутті неминучої смерті... А от режисер може...

Я зробила ще одну спробу продовжити знайомство з пермським оперним репертуаром. І мені знову не поталанило, тому що наступною виявилася "Травіата". Я побачила щось середнє між театром тіней і театром маріонеток. Статичні безживні фігури хору і солістів, дивні гримаси і дерев'яні неприродні жести і рухи у супроводі світлових ефектів. Не знаю, як уся ця новаторська режисура сприймається в живому виконанні, але в записі все дійство просто мертвенно стерильне. За всю виставу Віолетта й Альфред, здається, й очима не зустрілися...  Зовсім отетерівши від побаченого, я навіть послухала, що ж усім цим хотіли сказати постановники. Схоже, ми просто існуємо в різних галактиках. Мені не цікаво, як ця велична музика лягає на світлову партитуру. Для мене музика "Травіати" взагалі граційна, прониклива, зворушлива, але ніяк не велична, це знов-таки про зовсім іншу оперу. Мені цікаво, як герої проживають цю досить банальну, але від того не менш болючу і трагічну історію. А мене змушують дивитися на ходульні силуети, фанерних ляльок якихось, а не живих героїв... І врятувати це видовище не спроможна жодна світлова партитура. Ба більше, навіть геніальна музика Верді не рятує.

На цій "Травіаті" з оперою з Пермі я вирішила зав'язати. Очевидно, ще не доросла до таких високих обріїв. І, відверто кажучи, не дуже-то прагну дорости. Відчуваю потребу оберігати свої стереотипи... 

Продовжую знайомитися з оперним репертуаром Маріїнки по трансляціях. Цього разу «Самсон і Даліла». Вічний сюжет, актуальний на всі часи. Втім, як і більшість оперних сюжетів, що досі приваблюють публіку. Мабуть, саме на цьому і намагаються наголосити автори постановки, переодягаючи персонажів у якийсь осучаснений костюмний мікс з різних епох і стилів. Затертий прийом, який затято повторюється в безлічі постановок вже кілька десятиліть поспіль. Ми вже бачили Поліона з автоматом, Віолету і Кармен в міні, Дон Жуана в джинсах, Руслана в пуховику і ще безліч подібних переодягань, які власне нічого не додають до глибинної сутності образів. Тому поява на сцені сатрапа в шкіряних штанях-галіфе і краватці, верховного жерця у довгополому східному халаті поверх цілком сучасного смокінга вже не дивує. Даліла хоч не гола, і то вже добре… До того ж співають гарно. І художник по світлу таки майстерно зробив свою справу. Але коли нарешті доходить до апофеозу, тобто до оргії, в кращих традиціях таких осучаснених постановок на сцену вивалюється все й одразу – цілком сучасні вечірні сукні, смокінги, червоні піджаки – привіт з 90-х, балет, затягнутий у чорні шкіряні обладунки з секс-шопа… Все починає нагадувати якийсь попсовий відеокліп… Оце вже не смішно… На яке примітивне мислення розраховані такі паралелі? Невже хтось серйозно вважає такі пласкі, банальні й нестерпно заїжджені постановочні рішення на межі несмаку і вульгарності художнім досягненням? Чи це лише мені муляє очі? А співали справді гарно. І мізансцени, якщо не зважати на костюми, цілком традиційні. То виходить, що, зробивши елементарну розводку хору і солістів на сцені, досить переодягти героїв у щось максимально далеке від епохи і якомога більш еклектичне, і ти вже оперний режисер?!