Вчасно спинитися...

Вміння вчасно спинитися. Обборкати крила власному натхненню, відмовитися від зайвого, щоб не зіпсувати справді цікаву ідею. Банальне почуття міри. Як же це важливо, щоб створити хорошу виставу...

Такі невеселі думки снувалися в моїй голові під час перегляду трансляції "Травіати" з Маріїнського театру. Я багато свого часу чула про цю постановку з декораціями у вигляді велетенської каруселі, але побачити запис довелося тільки зараз. Просто зазвичай в сезон я переглядаю в основному улюблені записи вистав. Перевірені, які точно дадуть мені позитивні емоції. А оскільки колекція в мене чималенька, то на пошук нових фаворитів просто бракує часу. До того ж, витративши купу нервів на черговий режисерський шедевр, я потім хочу чимось потішити душу. Але потрапивши разом з усім театральним світом на карантин, я змінила підхід і активно дивлюся трансляції.

Сама ідея перетворення сценічного простору на велетенську карусель мені дуже сподобалася. Одразу виникає асоціативний ряд.    Колесо фортуни, круговерть життя, замкнене коло... А найголовніше, цей прийом дає практично недосяжну для оперної вистави можливість майже кінематографічної зміни планів, надзвичайну динамічність і відчуття реалістичності сценічного дійства. І якби в такому оригінальному постановочному рішенні переді мною постала цілком традиційна "Травіата", я була б у захваті від цієї режисури. Але... Вчергове доводиться журитися, що гарну ідею загубила надмірна креативність. Гіпертрофована увага до несуттєвих для сюжету деталей. Бажання за всяку ціну епатувати і здивувати публіку. На щастя, цього разу ціною не стала сама опера. Бо це занадто дорога плата за режисерську самореалізацію. Ця вистава мала шанс стати відкриттям, якби її авторам вистачило снаги вчасно спинитися.

Можливо, що із глядацької зали все сприймається інакше. Але коли оператор відеозйомки вихоплює крупним планом артистів, що курять і навіть нюхають, Віолетту, що п'є прямо із пляшки, і решту епатажно-пікантних деталей (в третій дії дійшло навіть до вульгарного мордобою між Альфредом і бароном), я починаю сумніватися, чи ту трансляцію я ввімкнула. Чи не натрапила часом замість опери на дешевий серіал. Бо хіба "Травіата" - це про те, які звичаї панували серед паризьких куртизанок, про пиятику і розпусту? Навіщо такі дивні акценти? Що вони дають для розкриття сюжету?

Не знаю, кому першому спало на думку поєднувати традиційні чоловічі костюми ХІХ століття з жіночим вбранням з асортименту сучасних весільних салонів, але виглядає такий мікс як мінімум дивакувато. Я такі сукні, як у першій і третій дії цієї вистави, щодня бачу в вітринах вже згаданих салонів і мені зовсім не цікаво дивитися на них ще й на сцені. Тим більше, що в інтер'єрах, які дозволила створити мобільна модель сцени, набагато доречнішими були б автентичні костюми. Пишні бальні сукні з кринолінами... Я розумію, що більшість глядачів не знається на історії моди. Але ж хужожник-модельєр, який "одягає" вистави в такому театрі, мусить мати почуття стилю і елементарні фахові знання... У другій дії мені катастрофічно бракувало... рукавів на сукні Віолетти... Ці неіснуючі рукави ніби стали уособленням всіх безглуздь постановки...

А в третій дії всього було настільки забагато, що я ледь не припинила перегляд.  Ах, як хочеться спитати тих, хто це все понавигадував, чому вони вирішили, що в Маріїнку на "Травіату" йдуть, щоб побачити повітряних гімнастів, відеопроекції і решту кунштюків? Мені завжди здавалося, що поціновувачі циркових трюків, стриптизу, лазерних шоу і боїв без правил ходять до інших закладів...  Для чого все це дороговартісне шоу, це штучне зміщення акцентів в опері з особистісної трагедії, з конфлікту світоглядів на строкате шоу й вульгарний натуралізм?

На щастя, в фіналі у постановників нарешті вичерпався запас креативу, і Віолетта спокійно і природно померла у власному ліжку. Без екзальтованої біганини,  істерії, символічних жестів, несамовитого качання по підлозі... Просто, зворушливо, і дуже проникливо. І цей фінал таки врятував виставу.

Зараз багато говорять про кризу оперного жанру. Кризу, яку, як на мене, створили перш за все постановники. Таке враження, що у більшості з них якийсь глибокий комплекс неповноцінності через те, що доводиться працювати з таким старомодним, знову ж таки, на їхній прогляд, жанром. Інакше я ніяк не можу пояснити цю манію осучаснення сюжетів, це прагнення неодмінно зробити з опери вульгарне шоу. Щоправда, під геніальну музику, яка все терпить і все рятує... Ну хочеться ставити, скажімо, про тоталітарний режим, то шукайте відповідний матеріал, не треба вкотре перелицьовувати "Тоску", хочете робити сучасне шоу - міняйте жанр, все просто...  Так ні, всі лізуть в оперу, чи то реалізуватися в елітарному жанрі, чи то його демократизувати... Окуліст чомусь не береться різати апендицит, хоча теж лікар... Зате драматичні режисери, кінематографісти, шоумени навипередки пнуться робити оперу. Навіть коли не знають ані історії, ані специфіки цього жанру...

На щастя, влади над музикою новоявлені вершителі долі оперного жанру поки що не мають... І саме завдяки цьому, здається, опера має шанс вирватися живою з чіпких і незграбних режисерських рук...

Фальшивий діамант

Ніколи не сподівалася, що перегляд балету, поставленого в кращих класичних традиціях, може залишити такий дивний післясмак. Немовби після багатого застілля на стіл поставили велетенський багатоярусний торт, вибагливий і нудотно солодкий, який я мусила надсилу з'їсти до останньої крихти. І у підсумку ні задоволення, ні смаку, самі лише проблеми з травленням.  Ось такі враження у мене після знайомства з реставрацією давно забутого балету "Марко Спада" від Большого. 

Зазначу, що це не перше моє знайомство з подібними виставами. До цього я цілком нормально сприйняла "Дочку фараона" від того ж Большого і "Сплячу красуню" від Маріїнського. І тут раптом таке. Не буду кривити душею, ще в сезон прем'єри, читаючи глядацькі відгуки, я здогадувалася, цо це далеко не відродженння балетного шедевру. Але щоб настільки розчаруватися...

Як на мене, ця вистава швидше не мистецьке явище, а блискуча й безсоромна демонстрація практично необмежених фінансових і виконавських потужностей театру. З цим усе просто відмінно, більшість театрів світу можуть лише позаздрити. 

Цього розмаїття цілком стало б на три вистави... Тут було все: величезна кількість розкішних костюмів і багатих декорацій, найрізноманітніші,  - витончені, запальні, прникливі, красиві, дотепні, -  і однаково бездоганно виконані варіації, дуети, ансамблі, пантомімні сцени... Усе, крім змісту й сенсу всю цю пустопорожню пишноту відроджувати. Танці просто заради танців, або заради розваги вельможних балетоманів, навіть такі довершені і вибагливі, вже років сто не в тренді. Можливо, саме тому подібні вистави  й спіткало цілком справедливе, на мою думку, забуття. І, знову ж таки на мою думку, підсовувати подібні "весільні торти з вишенькою" сучасному глядачеві як щось вартісне просто блюзнірство. Бо сюжет дійства настільки слабенький і надуманий, що навіть я, глядач з чималим досвідом, мусила кілька разів зупиняти перегляд трансляції, аби ще раз перечитати лібретто й хоча б розрізняти героїв. А танцювали справді чудово... Тільки шкода було такої досконалої майстерності, такої величезної праці на такий убогий сюжет... 

Так, я в курсі, що більшість старовинних балетів (в операх теж є таке лихо) не можуть похвалитися пристойним лібретто. І, безперечно, ті півтора десятка назв, які зараз величають балетами класичної спадщини, і є кращим надбанням світового балетного репертуару. Вартим найретельнішого збереження і відтворення. Є сотні вистав, які пішли у небуття, залишивши по собі в кращому разі старовинні гравюри, а то й взагалі лише назви, відомі у більшості тільки знавцям. І ще сотні подібна доля спіткає в майбутньому. Щоправда, техніка не стоїть на місці, і нашим нащадкам уже не доведеться, якщо раптом заманеться, реставрувати якого-небудь "Героя нащего времени" по замальовках і гравюрах. Але чи буде воно того варте? Чи варто зараз струшувати пил з архівів і тиражувати фантазії сучасних хореографів про те, як колись виглядала, скажімо, давно забута  "Діва Дунаю"? Досвід знайомства з "Марко Спада" змушує мене в цьому сумніватися. 

Дві Іоланти

Зізнаюся, що я щиро люблю останню оперу Чайковського, яку вважаю одним із найсвітліших і найчарівніших творів жанру. На жаль, у Дніпрі ця вистава ніколи не могла похизуватися особливою популярністю. 

Досі мені щастило, бо і добре знайома дніпровська і відвідана київська "Іоланта" постановки цілком традиційні. Карантин дав мені нагоду познайомитися із харківським і пітерським більш сучасним прочитанням цієї опери. У Харкові зі старої доброї казки про лицарські часи (облишимо зараз глибокий філософський зміст твору) хоч і зробили щось футуристичне, але принаймні зберегли світлу атмосферу, а в Маріїнському театрі перетворили оперу на якийсь чорно-білий і дуже депресивний театр абсурду. Як влучно висловився один із коментаторів в мережі, з усіх персонажів тут найбільше поталанило Раулю, який помер і уник рук режисера. Не хотіла б я опинитися на місці цієї Іоланти, щоб прозріти і побачити навколо цей жах.

Все ж таки мені особисто значно симпатичніша харківська  постановка. Попри дивакуваті костюми, фантастичний антураж і комп'ютерну графіку космічних снів Іоланти, вистава все ж таки зберігає просвітлену атмосферу опери Чайковського, не руйнує логіку сюжету, не знищує зворушливу і чарівну казку.

Від пітерського прочитання можна впасти в депресію. Бо оточення сліпої героїні нагадує  похмуру і стерильну психіатричну лікарню, а не прекрасний сад, про який йдеться у лібретто. А оскільки решта персонажів (від тексту ж нікуди дітись) бачить саме райський куточок, починає здаватися, що всі герої цього графічного чорно-білого абсурду  погано грають невідомо для чого придуманту виставу. Під хор "Вот тебе лютики" замість квітів на сцену виносять миску й миють героїні ноги, а потім на сцену вивалюється розвесела парочка лицарів з лижами в руках і з краватками-метеликами на шиї і, сьорбаючи з однієї фляжки, починає ділитися поглядами на життя й кохання... Ну, мусить же цей абсурд мати якесь логічне пояснення, окрім того, що вся постановочна команда разом втратила здоровий глузд. Щиро шкода Іоланту, вбрану в дивне, але чимось зворушливе поєднання картатої спіднички й кофтинки в горошок... Їй обіцяли світло, красу й гармонію, а побачити доведеться таку реальність... Щоправда, іншої вона і не знає, тому сприйме цей потворний світ як належне. Жодної трагедії, усі щасливі, що взагалі-то рідкість для оперних сюжетів. От тільки світла і мудра казка кудись зникла.

Я навмисно уникаю порівнянь за рівнем виконання й оформлення вистав. По-перше, стартові можливості двох театрів абсолютно не співставні. По-друге, нам показують запис. І я можу лише здогадуватися, скільки над ним чаклували звуко- і відеооператори і режисери. По-третє, мої технічні можливості часто не дають побачити справді якісну і цілісну картину. 

За підсумком цих двох переглядів можу сказати одне. В які шати не виряди персонажів, в який фантастичний чи абсурдний світ не перенось дію, а геніальна музика долає всі виверти режисерської фантазії. І високий гуманістичний зміст твору проривається крізь усі ці штучні алегорії і нагромадження і все одно глибоко зворушує. Але чому глядач, замість того, щоб насолоджуватися музикою, мусить розгадувати ці режисерські ребуси?

До того ж: завдяки нескінченним режисерським експериментам з перенесенням дії, костюмами тощо більшість публіки, сприйняття якої й без того вже викривлене під впливом всіх  фентезі і голівудських екранізацій, уже зовсім заплуталася в історичних епохах і стилях. Інколи здається, що і в головах постановників теж уже суцільна каша... 

Несподіваний "Князь Ігор"

Як відомо, О. Бородін так і не завершив за життя свою оперу "Князь Ігор". Тому твір цей, як більшість опер, яким так само не пощастило з остаточною авторською партитурою (згадати хоча б "Бориса Годунова" і "Турандот"), дописували й редагували всі охочі.

В Україні "Князя Ігоря" нині мають в репертуарі Дніпро, Одеса і Харків. Харківську та Одеську постановки я, на жаль, ще не бачила. Дніпровська ж вистава, хоч і рідко з'являється в афіші,  має вже понад 45-річну історію і є справжньою гордістю театру. На жаль, з нашої постановки повністю вилучено цілий половецький акт з втечею князя Ігоря, розв'язкою любовної лінії Кончаківни та княжича Володимира, а фінал опери практично повторює пролог. Я, звісно, знаю ці сцени по аудіозапису опери у виконанні артистів Большого.

Купюри - це справжнє зло сучасного оперного театру, що завжди викликає в мене справедливе роздратування. Адже глядача не лише за примхою постановників позбавляють можливості чути прекрасну музику (чого варта хоча б кабалетта «Oh mio rimorso! Oh infamia!» з  "Травіати"), але й, часом непоправно, руйнують цілісність сприйняття сюжету.

І от під час карантину мені випала нагода познайомитися з пермською версією "Князя Ігоря", яка певною мірою стала викликом моїм стереотипам сприйняття цієї опери. Як стверджує сайт театру, постановка наближена до вистави Маріїнського театру 1890 року.

З прологом все обійшлося більш-менш гладко. Трохи здивували гудзики на костюмах, дратував головний убір Ярославни, що робив її подібною до статуї Свободи. Але то таке, художник так бачить... Не звикати...

Справжньою несподіванкою стало те, що у другій картині, замість звичного розгулу у дворі князя Галицького, перед моїми очима раптом постав половецький стан, куди саме привели полонених русичів. Половчанки за наказом Кончаківни напоїли їх водою. І в процесі цього акту милосердя на перший план раптом вийшла зазвичай другорядна любовна лінія. Постановник так детально і ретельно розробляє найменші нюанси зародження взаємного почуття між молодими людьми, користуючись виразними засобами драматичного театру, оскільки текстом лібретто ці деталі не передбачені, що мимоволі (а може й  навмисно) відволікає увагу глядача від головного героя.   Князь Ігор же в цей час співає довжелезну і досить монотонну патетично-повчальну арію, такий собі монолог-роздум з аналізом своєї воєнної невдачі та методичними рекомендаціями іншим князям. Досі я цієї арії жодного разу не чула і, як на мене, небагато втратила. Бо куди цікавіше було спостерігати за безмовними взаємними залицяннями Кончаківни й Володимира. Далі на сцені з'являється і співає свою знамениту арію Кончак і розпочинаються половецькі пляски.

Зазначу, що розгул і сцени з князем Галицьким теж були, у наступній картині. Нікуди не поділася і моя улюблена сцена Ярославни з боярами. Просто в цій редакції опери змінено звичний для мене порядок дії і є дві половецькі картини. В другу постановники помістили  любовний дует Кончаківни і Володимира, і загальновідому арію князя Ігоря, сцену з Овлуром, втечу князя і вже згадувану мною розв'язку роману Кончаківни та княжича Володимира, яка так і залишилася таємницею для більшості глядачів у нас у Дніпрі.

У фінальних сценах мою увагу привернув лише хор знедолених жертв половецьких набігів, якого теж немає в нашій постановці .

В цілому ж пермська трактовка "Князя Ігоря" здалася менш пафосною й героїчною, ніж наша вистава. Патріотизм, пафос, героїзм і уроки історії, звісно, велика річ. Але тут поряд з ними на перший план виходять і спільні для всіх історичних епох прості і всім зрозумілі кохання, співчуття, страждання. І мені було цікаво по-іншому поглянути на знайомий сюжет.

Ефект досконалості

Якесь абсолютно космічне відчуття. Зі мною таке вперше. Я дивлюся Уляну Лопаткіну в партії Анни Кареніної. І розумію, що вона ідеальна. Ідеальна від кінчиків вій до кінчиків пальців. У кожному русі, у кожному погляді. Абсолютний ефект досконалості. 

Це тим більш дивно ще й тому, що я не вперше дивлюся записи цієї прекрасної балерини. Пригадую, як захоплено дивилася записи "Лебединого озера",  "Діамантів" Баланчина і "Лебедя"... Тобто добре розумію масштаб цієї особистості. От тільки Кармен свого часу чомусь не зачепила. Але її Кареніна просто зачаровує, не можу відвести очей від екрану, боюся пропустити найменший порух вій...

Дивовижне відчуття. Адже взагалі я не дуже-то полюбляю ідеальних балерин. Скажімо, на цілком ідеальну Захарову мені дивитись часом просто нудно. Здається, що гору бере саме прагнення довершеності, ідеальності танцю, а не створення образу. Скажу відразу, враження створене переглядом записів, можливо, живий танець сприймався б по-іншому. Але Лопаткіну я теж наживо не бачила і вже не побачу, а ефект зовсім протилежний. Мабуть, справа в індивідуальному сприйнятті.

Як би там не було, але я все ще під владою цих чар. Цього унікального ефекту досконалості. Причому не в образах Аврори або Раймонди, де сама геніальна хореографія Петіпа вже взірець краси і довершеності, а в драматичному, трагічному образі Анни Кареніної...

Хоча моїми фаворитками, як і раніше, залишаються інші балерини. Вище за всіх ставлю Терьошкіну, Осіпову і Лазебнікову. Наживо пощастило бачити лише останню, солістку НОУ. Ціную їх за досконалу техніку, виразність і вишуканість танцю, а найголовніше - за неповторно живі і зворушливі образи. Готова без кінця дивитися на цей танець. Ці прізвища в складі виконавців будь-якої вистави для мене вже знак найвищої якості.

Найбільше розчарування

Мені знов кепсько на душі… Чи не найгірше за весь час цього несподіваного всесвітнього антракту. Перший тиждень я просто ридала при найменшій згадці про театр. На другому, змирившись з непереборними і абсолютно не залежними від мене обставинами, почала потроху знаходити втіху в численних трансляціях з різних театрів, які заполонили мережу. На третьому відчула навіть смак до такого життя. Почало бракувати часу аби встигати все. І виникло сподівання, що якийсь з театрів таки покаже її, мою улюблену «Пікову даму». 

І ось воно нині справдилося. І саме цій здійсненій мрії судилося стати гірким розчаруванням. Ні, в  мережі, звісно повно записів цієї опери. Та мені навіть і шукати не треба: маю декілька на дисках. З Атлантовим, Анджапарідзе, Дідиком, Домінго… З тих пір, як вона зникла з репертуару нашого театру, двічі їздила слухати в Києві і тричі - у Харкові. Але така вже влада цієї неймовірної музики над моєю грішною душею, що я, обожнюючи кожну ноту цієї геніальної опери, звертаюся до неї вкрай рідко, бережу, мов дорогоцінні й рідкісні ліки… І от настав, здавалося, час знову зцілювати душу… 

Та не сталося. Чи то я безповоротно й непоправно змінилася, чи то нове покоління постановників і виконавців настільки по-іншому сприймає і передає цей містичний і трагічний, хоча й доволі банальний сюжет, але не відчула я жаданого сплеску емоцій, тієї найвищої душевної напруги, яка зазвичай надихала і очищувала. 

І річ тут  не лише в осучасненій постановці з надмірним, як на мене, ухилом саме в містику і символізм. До вибриків сучасної оперної режисури мені не звикати, це ще не найгірший випадок. Сильніше здивували якісь незрозумілі нестерпно тягучі і в’язкі темпи, а  ще більше - жіночі типажі, -  Ліза, що ніби зійшла з картини Брюллова «Італійський полудень», але хоч з гарним голосом, і Поліна, від манер якої так густо відгонило циганщиною, що замість романсу їй більше б личило «Позолоти ручку, красунечко…». Мені видавалося, що театр такого масштабу може собі дозволити добір виконавців. Тим більше, що сопрано не бракує, на відміну від тенорів. Головна біда була саме в тенорі (власне, з ними нині всюди катастрофа). І навіть не в тому, що за своїми вокальними можливостями цей співак аж ніяк не Атлантов… Чимало грішив і надто вільним поводженням з нотами, і дикція не ідеальна… Але найгірше – образ. Я хотіла побачити Германа, який протягом спектаклю пройде складну, трагічну і безмежно зворушливу еволюцію від безнадійно закоханого до маніяка, охопленого жадобою багатства. З нюансами, з емоціями, з розвитком образу, з наростанням напруги. Усе це звучить в музиці Чайковського… Натомість же з перших хвилин вистави на мене з екрану дивилися зовсім божевільні очі. Було одразу зрозуміло, що цьому хлопцю не треба жодних привидів графині аби втратити розум, бо вже немає чого втрачати. Наскрізним елементом цього образу було якесь демонічне божевілля. Просто одна нав’язлива ідея змінювала іншу, а засоби сценічного вираження залишалися ті самі. Від цієї одноманітності, хоча й дуже експресивної і напрочуд вдало підкресленої відмінною роботою оператора зйомки, мені дуже скоро стало нудно. На цьому, власне, свято зустрічі з улюбленою оперою і завершилося…

Мої відкриття

Звичайно, перш за все мою увагу привертають улюблені твори. Я можу безкінечно дивитися, скажімо, "Жізель". І з початку карантину вже переглянула чотири різні  постановки. Потім - імена улюблених виконавців. Після них - давні знайомі, початок творчої кар'єри яких я бачила у  Дніпрі. Мені завжди цікаво на них подивитися. Задля Артема Овчаренка я витрималя "Героя нашего времени" з Большого, хоча зазвичай подібні видовища просто не мій формат. 

Але я користуюся цією вимушеною паузою ще й для того, щоб познайомитися із зовсім незнайомими мені творами і театрами. Зараз я нарешті можу знайти на це сили і час. Не те щоб до карантину я цим не займалася, але стільки можливостей просто не було. Тому активно надолужую згаяне і відкриваю для себе нові постановки і нову хореографію.  

В Україні з цим взагалі кепсько. На наших сценах панують різні редакції шедеврів Петіпа, Григоровича, Фокіна та постановки українських хореографів. Про живий перегляд балетів хоча б  Баланчина або Ноймаєра тут годі мріяти. В кращому разі фрагменти в концертних програмах.  
Першим приємним відкриттям карантину стали балети Джерома Роббінса. Трансляція з Пермі. "Пори року" на музику з опер Дж.Верді поставлені в стилістиці класичного балету. Видовище красиве й гармонійне. Мій внутрішній естет-балетоман почувається в цій виставі цілком комфортно. Друга вистава - "Концерт" на музику Шопена виявилася зовсім не схожою на першу. Яскрава,і дуже виразна хореографія. Кумедна, саркастична, іронічна, дотепна.   У підсумку і стиль, і почуття гумору цієї нової для мене хореографії припали мені до душі. При нагоді обов'язково перегляну інші постановки.

Другим цікавим знайомством я також завдячую Пермі. Власне, балет "Фадетта", про який йдеться, було вперше поставлено ще в 30-ті роки минулого століття у Ленінграді.  Досі я чула лише його назву. І він так би й залишився тільки назвою, абзацем в історії балету ХХ століття, якби на початку століття ХХІ в Росії раптом не спалахнув інтерес до епохи радянського драмбалету. Аджез усіх цих постановок "міжнародна кар'єра" судилася лише "Ромео і Джульєтті" та "Спартаку". На пострадянському просторі широка публіка знає ще "Бахчисарайський фонтан" і "Легенду про любов".  Але Большой і Михайлівський театр несподівано звертаються до давно забутого "Полум'я Парижа", причому перший переосмислює давню постановку в дусі нових поглядів на революційні події, а другий, навпаки, намагається максимально зберегти традиції.  Маріїнський відновлює "Мідного вершника" (хто не бачив неймовірний дует В.Терьошкіної і В. Шклярова у цій виставі, - обов'язково подивіться, це неперевершено!) і "Шурале". А в Пермі, схоже, вирішили на цій хвилі відновити "Фадетту". Типовий зразок драмбалету, який має літературне першоджерело, але, на відміну від інших творів жанру, не має власної музичної партитури, бо створений на основі музики балету Л.Деліба "Сільвія". Того самого, який Чайковський вважав взірцем балетної музики. Музика і справді дуже балетна, навіть зовсім інший сюжет  на неї лягає. Не епохальне відкриття, але подивитися було цікаво.

Ну і, нарешті, те, до чого в мене роками не доходили руки, а точніше очі і вуха))).

Балет А. Прельжокажа "Парк", створений ще у 1994 році на музику Моцарта. Я багато про нього читала, бачила навіть фото і фрагменти відео з постановки Маріїнського театру 2011 року. А повністю переглянула лише зараз під час карантинного антракту. Причому саме у виконанні балету Паризької опери, для якої і був створений цей балет. Ну що ж, музика Моцарта ще раз довела свою вічну актуальність і універсальність. На неї можна однаково успішно ставити як старовинні менуети, так і цілком сучасну хореографію, стилізовану під епоху рококо. Тема одноактного балету досить пікантна, якщо не сказати провокативна. Цікаві костюми. Але я відверто не люблю, коли в балетних музичних партитурах мішають класику з сучасною музикою... Як на мене, трохи затягнуто, трохи одноманітно-нудно у досить таки декоративних з погляду розвитку сюжетної (чи краще сказати, змістової лінії, бо конкретного сюжету немає) кордебалетних сценах. Можливо, наживо сприймається яскравіше, але в записі мене ці осучаснені галантні реверанси втомили. Ніби постановник забавляється, кепкує над епохою, яку обрав декорацією для свого задуму. Задум цей, власне, можна було розкрити в стилістиці будь-якої історичної епохи, бо тема актуальна у всі часи. Але фінальний дует справді вартий того, щоб заради нього поставити цілий балет.

Окрім знайомства з новими для мене виставами, всесвітній антракт став слушною нагодою для знайомства з театрами, які до того рідко потрапляли в моє поле зору. Несподіване приємне відкриття - Королівський балет Даніі. Досі мої уявлення про данський балет обмежувалися трьома пунктами: давні традиції, Буорнвіль, Брун. Якось так склалося, що в центрі моєї уваги завжди були росіяни, британці, французи й італійці. І от, сидячи на карантині, не без допомоги колег по нещастю, яким велике спасибі за посилання, я переглянула одразу дві вистави цієї трупи.

"Ромео і Джульєтта" в постановці Ноймаєра (а я просто закохана в його "Даму з камеліями", запис Паризької опери, якщо не помиляюся, 2007 року) вже сама по собі відкриття. До цього я бачила тільки постановки Лавровського і Мак-Мілана.

І, можливо, я б не наважилася робити висновки тільки після цього перегляду, але була ще й "Жізель, яких я вже за свої понад чверть століття глядацького життя бачила десятки. Пікантною перчинкою цієї вистави, цілком класичної за хореографією, несподівано стали костюми. Постановники мали сміливість відмовитися від традиційних і впізнаваних сукенок з рукавчиками-ліхтариками і чепурними фартушками, довгих рукавів чоловічих колетів у першій дії. Головні герої вбрані у несподівано осучаснені фасони, які на перший погляд дивують. Оригінально виглядає і фасон корсажів традиційних шопенок у другій дії. І в цьому незвичайному вбранні знайома до найменших подробиць класична хореографія сприймається якось свіжіше, яскравіше.

Ну а спільною рисою обох записів була пронизлива достовірність, проникливість всього, що відбувалося на сцені. Глибина переживання. По-справжньому живі, зворушливі і щирі образи. Навіть на екрані. Тому я вважаю це знайомство з данським балетом одним з найприємніших відкриттів карантину і шукатиму нагоди його продовжити.

А оскільки всесвітній антракт, на превеликий жаль, ще триває, сподіваюся й на інші приємні  і цікаві відкриття. У всьому треба знаходити позитив.

Чому я мало дивлюся наші трансляції

Точніше, я вже майже зовсім їх не дивлюся, хоч і стежу за анонсами. Бо є вистави, які б я залюбки згадала завдяки записам. Наприклад, "Сплячу красуню" з С.Лісняк в партії Аврори і О.Дороніною в партії Феї бузку, "Кармен-сюїту" в постановці Соколова... 

З усього запропонованого нашим оперним я повністю переглянула "Дон Кіхот", "DEGAGE", "Закулісся" та "Шопеніану" і "Пахіту". З першими трьома у мене пов'язані приємні спогади. А прем'єру одноактних балетів я мусила, на жаль, пропустити через сімейні обставини, тому було цікаво подивитися, як це відбувалося. Я в прем'єрний сезон, як пригадую, змогла потрапити тільки  на другий показ цих балетів. Крім цього, мене вистачило лише на половину нашого "Трубадура" і на фрагмент "Корсара". Про те, що я стану переглядати  "Сорочинський ярмарок" або "Онєгін. LIFE", звісно, не могло бути й мови. Взагалі не розумію, нащо було цей жах, який треба зняти з репертуару і забути, як страшний сон, демонструвати на весь світ.

Чому так? По-перше, я справді важко переживаю це відлучення від театру, і перегляд своїх вистав знов ятрить душу. По-друге, я всі ці вистави бачила. Дуже багато разів. Що нового можуть мені відкрити ці записи? Чи не краще використати можливості, які несподівано відкрив карантин (а це не лише доступ до трансляцій, а й час для їх перегляду), щоб познайомитися з чимось новим?  Ну, і по-третє, як не прикро про це говорити... Якість.  Наш вічний біль. Якщо при живому перегляді ще чогось не помічаєш, щось пробачаєш, то в записі усе це просто коле очі. Хай буде на примітивно-гастрономічному рівні. Більшість людей не стане їсти кільку в томаті, якщо поруч лежить шмат осетрини. От і я не хочу. Звичайно, в нормальному режимі між будь-яким, навіть найкращим, записом і походом в театр я завжди оберу живу виставу. Це не порівнювано.

Мабуть, останнє порівняння когось образить. Ну, не звикати.  Як би там не було, я люблю наш театр. Мені за нього болить. І у нас, на превелике щастя, ще є справжні майстри, справжні митці, яким теж не байдуже, на яких все тримається. Я незручний, примхливий, прискіпливий, вибагливий, вимогливий глядач, який, до того ж, ще й не мовчить. Але при всьому цьому я ще й, не побоюся цього сказати, вдячний глядач, якщо зуміти по-справжньому вразити мою душу. Я вмію цінувати небайдужість, талант, працю, прагнення й бажання. І обов'язково повернуся в наш театр, як тільки він нарешті (скоріше б!) знову відчинить свої двері для глядачів. 

Я її не розумію(((

Схоже, ми таки не створені одна для одної. Ми - це я і сучасна оперна режисура, якої я просто катастрофічно не розумію... Ні при живих зустрічах, ні при перегляді записів... Я намагаюся. Я чесно все це дивлюся. Я часто-густо після того не сплю ночами, марно намагаючись второпати, за що ж режисери так ненавидять оперу.як жанр і музику як головну його складову. І все одно не розумію... Я обожнюю оперу і не можу її дивитися... 

Звісно, є геніальні постановки на всі часи. Їх потім до нескінченності розтиражовують, ніби відбиваючи у безлічі кривих дзеркал і розбиваючі на дрібну й строкату мозаїку, менш обдаровані "теж митці". Майже кожна провінційна постановка "Травіати" неодмінно нагадує Дзефіреллі, майже кожен "Борис Годунов" - монументальну постановку Большого. Дійшло до того, що я ледве додивилася трансляцію цього самого "Бориса Годунова" Большого театра. Мені було просто нудно: стільки провінційних спроб відтворити цю виставу я вже бачила... 

Але ж життя, в тому числі і театральне, не стоїть на місці. Я не можу зациклитися на кількох десятках улюблених постановок. Треба  бути в курсі. Треба дивитися нове, сучасне. Може, я просто постійно натикаюся на не ті вистави?

Останнім часом мені чомусь особливо щастить з Онєгіним. Не стану згадувати сумну долю цієї опери у Дніпрі. Театр транслював запис того, що з нею у нас зробили, але, думаю, ніхто не очікував, що я це дивитимуся. Натомість я переглянула трансляції з Пермського і з Маріїнського театру.
З Пермською постановкою в мене не склалося з перших кадрів. Сцена нагадувала велетенську бібліотеку або архів у розпал санітарного дня... Обклеєний шпалерами з гігантським візерунком рукописів Пушкіна... Цілком традиційно вирішені мізансцени на цьому тлі виглядали як мінімум дико. Особливо, коли Лєнський співає "люблю я этот сад, укромный и тенистый" біля драбинки на тлі стелажа. Зайве казати, що стрілялися герої теж поміж стелажами, крізь біле простирадло, яке між ними тримали секунданти. Онєгін встиг перед дуеллю ще й книжку погортати. Ні, я додивилася. Розуміючи, що моє переконання, що в опері найголовніше, щоб добре співали, а там хай хоч на головах стоять, стрімко втрачає сенс.  Додивилася просто з цікавості, що ще можна придумати. Нічого особливого, як виявилося. Просто переставити стелажі на один бік сцени і розпочати третю дію. 

Сподівалася, що ситуацію виправить трансляція з Маріїнки. Кому ж, як не цьому легендарному театру берегти традиції!?  Після багаторічного споглядання чорної порожнечі сцени у Дніпрі мінімалізм декорацій мене вразити просто не міг. Хіба що змусив вкотре замислитися про першоджерела натхнення провінційних постановників. Зате приємно вразили добре дібрані типажі виконавців. Вони, можливо, й не стовідсотково відповідали моїм стереотипам, але  точно не дратували. Надмір натуралізму, особливо в сценах Ольги і Лєнського, звісно, муляв око, але це ще можна було пережити.

Чому, чому всі режисери так палко прагнуть познущатися над сценою листа? Просто не знають, що зробити з цим довжелезним і повним внутрішньої драматичної напруги монологом героїні, щоб публіка, незвична вслухуватися і вдумуватися,  часом не занудилася? Хочеться передати цей надзвичайний душевний стан, а засобів для того... От і змушують ту нещасну Тетяну в процесі написання листа виконувати цілі пластичні композиції, дерти на шмаття і розкидати стоси  паперу, бігати по сцені, качатися по підлозі... Здається, це вже просто стало набором режисерських штампів. В даній конкретній виставі на самому початку "Я к Вам пишу..." героїню занесло на стіл. Так, стоячи на столі на повен зріст, і розпочала... Дуже хочеться спитати режисера, що він мав на увазі??? Це ж яку фантазію треба мати, щоб уявити, що пушкінська героїня, мрійлива баришня з патріархального дворянського сімейства, може серед ночі, на самоті, готуючись написати лист - освідчення, скочити на стіл!? Це могла  б зробитим дитина під час пустощів або істерики. Я можу уявити (і навіть бачила на сцені) Ескамільо, який на столі в таверні співає свої бравурні куплети, можу уявити, як стрибають по меблях легковажні герої "Богеми". Але це зовсім інша опера. Але от як воно вийшло: уявити не можу, а побачити довелося... Бачити - бачила. А от зрозуміти сенс цього режисерського прийому не спроможна. Може, хтось пояснить? 

А потім був фінал першої картини другої дії. Бал у Ларіних, сутичка між Лєнським і Онєгіним... І Лєнський при всіх гостях смачно цілує Ольгу в губи... Уявляєте??? Незаміжню баришню, прилюдно. Ту саму, честь якої збирається боронити на дуелі з спокусником Онєгіним (який і сотої долі подібних вільностей собі не дозволив)... Ганьба (нагадаю, постановка не осучаснена, костюми епохи), скандал... Ні, я в курсі, що в ХІХ сторіччі також був секс. І не непритомнію від відвертих сцен. Там, де вони доречні. Але я просто в цьому історичному контексті не можу такого собі уявити. Навіть у прощальну мить, в передчутті неминучої смерті... А от режисер може...

Я зробила ще одну спробу продовжити знайомство з пермським оперним репертуаром. І мені знову не поталанило, тому що наступною виявилася "Травіата". Я побачила щось середнє між театром тіней і театром маріонеток. Статичні безживні фігури хору і солістів, дивні гримаси і дерев'яні неприродні жести і рухи у супроводі світлових ефектів. Не знаю, як уся ця новаторська режисура сприймається в живому виконанні, але в записі все дійство просто мертвенно стерильне. За всю виставу Віолетта й Альфред, здається, й очима не зустрілися...  Зовсім отетерівши від побаченого, я навіть послухала, що ж усім цим хотіли сказати постановники. Схоже, ми просто існуємо в різних галактиках. Мені не цікаво, як ця велична музика лягає на світлову партитуру. Для мене музика "Травіати" взагалі граційна, прониклива, зворушлива, але ніяк не велична, це знов-таки про зовсім іншу оперу. Мені цікаво, як герої проживають цю досить банальну, але від того не менш болючу і трагічну історію. А мене змушують дивитися на ходульні силуети, фанерних ляльок якихось, а не живих героїв... І врятувати це видовище не спроможна жодна світлова партитура. Ба більше, навіть геніальна музика Верді не рятує.

На цій "Травіаті" з оперою з Пермі я вирішила зав'язати. Очевидно, ще не доросла до таких високих обріїв. І, відверто кажучи, не дуже-то прагну дорости. Відчуваю потребу оберігати свої стереотипи... 

Продовжую знайомитися з оперним репертуаром Маріїнки по трансляціях. Цього разу «Самсон і Даліла». Вічний сюжет, актуальний на всі часи. Втім, як і більшість оперних сюжетів, що досі приваблюють публіку. Мабуть, саме на цьому і намагаються наголосити автори постановки, переодягаючи персонажів у якийсь осучаснений костюмний мікс з різних епох і стилів. Затертий прийом, який затято повторюється в безлічі постановок вже кілька десятиліть поспіль. Ми вже бачили Поліона з автоматом, Віолету і Кармен в міні, Дон Жуана в джинсах, Руслана в пуховику і ще безліч подібних переодягань, які власне нічого не додають до глибинної сутності образів. Тому поява на сцені сатрапа в шкіряних штанях-галіфе і краватці, верховного жерця у довгополому східному халаті поверх цілком сучасного смокінга вже не дивує. Даліла хоч не гола, і то вже добре… До того ж співають гарно. І художник по світлу таки майстерно зробив свою справу. Але коли нарешті доходить до апофеозу, тобто до оргії, в кращих традиціях таких осучаснених постановок на сцену вивалюється все й одразу – цілком сучасні вечірні сукні, смокінги, червоні піджаки – привіт з 90-х, балет, затягнутий у чорні шкіряні обладунки з секс-шопа… Все починає нагадувати якийсь попсовий відеокліп… Оце вже не смішно… На яке примітивне мислення розраховані такі паралелі? Невже хтось серйозно вважає такі пласкі, банальні й нестерпно заїжджені постановочні рішення на межі несмаку і вульгарності художнім досягненням? Чи це лише мені муляє очі? А співали справді гарно. І мізансцени, якщо не зважати на костюми, цілком традиційні. То виходить, що, зробивши елементарну розводку хору і солістів на сцені, досить переодягти героїв у щось максимально далеке від епохи і якомога більш еклектичне, і ти вже оперний режисер?!

Ностальгійне

Одну за одною наш оперний транслює балети "DEGAGE " і "Закулісся", які вже дуже давно не бачили світла рампи. Не можу сказати, що я в захваті від постановок Д.Омельченка, але тут особлива історія. Я передивилася обидві декілька разів, бо на екрані знову й знову оживали незабутні образи, втілені Ольгою Дороніною, а в моєму серці - безцінні спогади про нещодавнє минуле...

Щиро дякую всім, хто доклав руку до організації цих трансляцій за можливість ці емоції пережити. Звісно, в моєму особистому архіві є записи вистав моєї улюбленої балерини. Але саме в цих виставах її талант постає у повному розквіті. І я дуже рада, що глядачі, які не застали Дороніну на сцені, мали змогу це побачити. 

Адже це не просто одна з найяскравіших солісток в новітній історії Дніпровського балету. Це балерина, яка першою розпочала цю історію створювати, дебютувавши у 15 років у партії Одетти в "Лебединому озері". І от з тієї пам'ятної багатьом нашим балетоманам вистави я стежила за стрімким творчим зростанням цієї солістки. А вона підкорювала нові балетні вершини. Вже в перші сезони в її репертуарі з.'явилися Оділія, Фея бузку, Зарема, Егіна, Анна, Мірта, Повелителька дріад, Маша-принцеса, Кітрі, Кармен... І щоразу було відчуття чуда, якого так бракує меня зараз у більшості наших вистав. Вона мала унікальний дар існувати в танці, глибоко проживати кожну сценічну миттєвість. Я досі не можу  сприймати жодну іншу Фею бузку ні наживо, ні в записі, бо перед очима стоїть чарівний, сповнений тепла і світла образ, втілений Дороніною.

Маю зауважити, що я зовсім не вважаю такий ранній дебют нормальним явищем. Скоріше навпаки - екстремальним. Але так склалися обставини, що у нашій балетній трупі на початку нинішньогго століття не відбулося зміни поколінь. І доводилося або робити ставку на зовсім юних учениць балетної школи, або залишити місто без класичного балету.  Їх було четверо, зовсім-зовсім юних і недосвідчених - Ольга Дороніна, Лія Мкртумян, Наталія Іващенко і Катерина Петрова. Маю їх назвати, бо саме на їхні тендітні плечі ліг весь тягар відповідальності за існування нашого балету. Перші Одетта, Шехерезада, Жізель і Аврора нової епохи. Першою в головній партії випало дебютувати саме Дороніній, і саме їй випала найтриваліша і найяскравіша сценічна кар'єра. Після них була ще ціла низка талановитих дебютів, - Красних, Печенюк, Бондарєва, Кущ...Але першими були ось ці четверо. 

І от тепер я дивлюся на записи виступів своєї улюбленниці і згадую.